Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

І тут Христина мусила зізнатись:

— Таки дівка...

Вона скинула шапку, з-під неї випало густе чорняве волосся і розсипалося по плечах. Іван від несподіванки сів на лаву і перехрестився. Миколка здивовано опустився поруч з Іваном. Біля них з подивом усілася й Параска.

— Дівка я... — зітхнула Христина. — Донька пана Адама. Йшла до його ясновельможності гетьмана Костянтина з грамотою...

— Ти ба... — подивувався Іван.

Параска вкотре штурхонула його ліктем під бік, що той аж крекнув і сказала:

— Ото ти, панночко, натерпілася... То, прошу вас, пробачте за нашу сірість, що ми так до вас по-простому.

— Пані Параско, я не з тих панянок, що служниць б’ють по вилицях. Я з простими дівками зросла.

Миколка нарешті отямився, звівся і з поклоном сказав:

— Вітаю чемно, шляхетну пані Христину. Готовий взятися до виконання своїх обов’язків учителя.

— Ще рано, Миколко. Ще нам треба вирішити, що робити узавтра.

— А я, пані, гадаю так: утікати нам звідсіля треба. Бо якщо та погань дізнається, що ми тут... — заявив боязко Іван.

— Та я їм роги пообламую! — заявила Параска. — Я тих песиголовців — на чоботи!

Іван на те закотив очі і уявив, як у світлиці песиголовці, задерши лапки, стоять перед Параскою. Вона смикає за груди одного, уважно оглядає його і командує по-діловому:

— Цього — на чоботи для пана Адама! — періщить в морду, той падає замертво, вона кидає тушу Іванові: — Лупи шкіру! — притягає іншого, оглядає. — Ні, цей не піде, хіба що на мило, — і того тулить в морду, кидає на іншу купу, і до наступного: — Ану, йди сюди, потороччя чортове!

Іван задоволено закивав, але враз — перед очима...

Наступний песиголовець підійшов до Параски. Це — вожак, сам Ан’їур. Він люто загарчав:

— Я ке ванда на суді я їнсі сіму я калунга сіму я нзаді на пене пене я нузіла лукану!

Картина була така яскрава, що Іван з переляку аж підскочив з лави.

— Ти чого, одоробло! Знову заснув?! — обурилась Параска. — Ну, що за людина: сидів би — спав би, їв би — спав би, спав би й те — спав би!

Іван озирнувся, полегшено зітхнув, сів на лаву і знову уявив... Ан’їур люто загарчав до Параски:

— Я ке ванда насуді я їнсі сіму я калунга сіму я нзаді на пене пене я нузіла лукану!

А Параска, спокійно вислухавши тираду, заявила:

— Та що ти все «я» та «я». Ти то ти й ти, мені що?

І втулила йому в морду так, що той аж перекинувся. Задоволено глянула на здохлого песиголовця, що лежав, висолопивши язика, і заявила Іванові:

— А цього штукаря я сама лупити буду. Шкіра, глянь, яка — золото, — оглянула ближче. — Бо з твоїми кривими лапами ще пошкодиш, лайдако ти! То панночці буде на черевички.

Іван, задоволений уявленою розв’язкою, радо покивав.

А Параска сказала:

— Повечеряємо, що Бог дав, та й ляжемо спати. Хату сестра поставила з осики. Нечисть не любить цього дерева, боїться. Хіба може полякати нас трохи. А завтра вранці я шукатиму сестру, — та й обернулась до Івана: — І жоден харпак не стане мені на перепоні!

— Ми вам допоможемо, — вирішила Христина. — А як знайдете сестру, то і я знайду батька.

— Я з вами, пані Христино, — зголосився Миколка. — Тепер — ні на крок від вас!

І залишилися вони ночувати у самому лігві песиголовців. Як їм там спалося-відпочивалося, один Бог знає. Усю ніч з лісу долинали якісь вигуки, співи, та не ті, які співають у нас. Було схоже, що песиголовці святкували ще одну свою перемогу...

А вдосвіта жоден півень не проспівав радість сходу сонця, жодна пташка не привітала початок нового дня — хутір мов вимер... Тільки Параска вдосвіта так почала хропіти, що й побудила усіх.

Помолившись Богу, наші мандрівники стали збиратись в дорогу. Миколка був уважним до Христини, допомагав умитись, подавав рушника утерти личко, тримав дзеркальце, щоб могла вона причепуритись і розчесати своє густе смолисте волосся. Помітно, що дівчина йому подобалась. Та шарілась, але була задоволена від його уваги.

А поки молодь збиралась, Параска роздавала вказівки Іванові, аж втомилась — і те подай, і те принеси, і це перестав. А коли надокучило, закерувала:

— Ходімо, подивимось, що залишилося від обозу, — добро не має пропадати, а нашому війську теж потрібно харчуватися!

— І мед у них має бути добрий, — вів про своє Іван. — Я сам бачив, як пани шляхтичі попивали... Така, мабуть, смакота...

— Тю на тебе, лайдако ти! Голодній кумі своє на умі! Зберемо, що залишилось, а вже потім подамося до лісу!

До