Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
— Гармата! Вогонь! Лучники! Стріляй!
Гримнув постріл, гармата відкотилася назад, в небо злетіло півтори десятка стріл...
Постріл срібними монетами скосив кількох кіннотників та повітруль. Вони чорним густим димом розірвались в повітрі, наче їх і не було. А на місці вершників на землі з’явились маленькі жалісні песики, що, підібгавши хвости, тікали з поля бою. Повітрулі ж оберталися на ворон, які перелякано летіли геть. Стріли також прошивали союзників вершників, і вони, вибухали димовими хмарками і перетворювались на дрібну живність. Та ці втрати нападників не зупинили. Вони неспинно продовжували, мчати, летіти і бігти у напрямку табору. До оборонних рубежів їм залишалося зовсім мало...
Миколка з Параскою у поспіху перезаряджають гармату. Лучники продовжують стрільбу. Наступний постріл гармати... і нападників залишилося набагато менше. Вони зникають і зникають після кожного пострілу...
Частина нечисті таки добігає до табору, натикається на кілки і так само зникає. Одна з повітруль прорвалась у табір. Вона кинулась до Буркотуна, з лютим виглядом зависла над ним і дико заревіла. Та Буркотун не був боягузом. Він сміливо відригнув на неї запахом часнику, повітруля, задихнулась, вхопилася приречено за горло і — вибухнула, а замість неї в повітря злетіла перелякана галка. Кількох повітруль лісовики з луків зрізують просто на підльоті до табору. Параска й собі схопила одну таку бестію голіруч. Та затріпотіла у неї в руках.
Іван милосердно попросив:
— Та не муч ти вже тварюку, дай їй спокійно здохнути!
І Параска насадила її на кілок. Натомість у небо замість неї злетів полохливий горобець.
— Ось так треба воювати! — заявила по-бойовому Праска. — Ворони у них летять... Чим дрібніше, тим спокійніше!
— Та ти ж бомбардир! — задоволено похвалив дружину Іван.
Напад захлинувся. Ан’їур притримав коня і, не розуміючи, що відбувається, почав тупотіти на одному місці. Поряд із ним уже немає жодного песиголовця, тільки кілька повітруль, що теж зупинились і зависли у повітрі. Коротконогі нечисті, котрі щойно бадьоро йшли у наступ, зараз злякано тікали у бік лісу.
Ан’їур розгублено озирнувся і зрозумів, що битву програно. Він істерично заверещав, бризкаючи слиною, в бік табору:
— Рабі! Рабі! Я ке фіган гбанба ві я їнсі пене тан лорі! Івадії я нзаді аті калунга лорі! Арум тесу аю торо хьям я нузіла лукану! Рабі-і-і-і! Рабі-і-і-і-і!
Лісовики та Іван з Параскою переможно подивлялись на поле бою. Лісовики тихцем наспівували свою нову пісню: «Йой... Га-га...»
Миколка знизав плечима на крик песиголовця і запитав Буркотуна:
— Що це він гавкає? Погрожує?
— А я хіба знаю? То ви, пане Миколко, навчені мовам, а ми...
— Авжеж, не вигадуй. Ти все розумієш...
У Буркотуна знову хитро забігали очиці:
— Ну, не все я розумію... Кричить, щось таке: люди, люди, я ще повернуся, але спершу вб’ю полонених і повернуся, щоб убити вас. Моє чарівне питво поверне моїх вояків і їхню силу! Ще викрикує різні непристойні лайки. Щось таке.
— А як тепер нам порятувати полонених? — спохопився Миколка і схопив за обшивку Буркотуна.
— Миколко-Миколко, — відштовхнув той бурсака, — а тобі твій кінь навіщо подарований, швидкий, як думка?! Тільки скажи, куди тобі потрібно, і він миттю домчить тебе! Бери його, бери пані Христину, і мчіть у табір песиголовців. Знайдіть чарівний напій і вилийте його в болото! Без нього і Чорний Ватажок безсилий, і ті цуцики з воронами не зможуть знов обернутися потворами.
Христина зі згодою покивала, мовляв, я поїду. Параска не могла не вставити своїх п’ять сотиків і хотіла щось сказати, але Буркотун клацнув пальцями — і вона застигла мов укопана. Іван зацікавлено розглядав дружину, махав руками у неї перед очима, кривлявся, показувати дулі...
— Тільки знайте, що кайдани, у які закуто полонених — теж чарівні, — застеріг Буркотун Христину з Миколкою. — Їх може зняти тільки людина з чистим серцем і душею.
Миколка на мить замислився, зацікавлено глянув на Буркотуна і запитав:
— Ану, Буркотуне, скажи мені правду, чому тебе двічі полонила повітруля?
У того знову забігали очиці, і він знехотя відказав:
— Та через золото.
— Правду! — притупнув ногою Миколка.
Буркотун обвів усіх сердитим поглядом і зізнався:
— А звідки я б усе це знав: про срібло, осику, часник, чар-зілля... Вивідував, шпигував, прикидався. Ось вони мене і хотіли схопити. Щоб нікому не відкрив їхніх таємниць... Аж тут ти і нагодився. — Повернувся до Христини і пояснив: — А до зілля дійти можете тільки ви, панночко, бо його охороняють двоє страшних двоголових песиголовців. Вони вас не помітять. Тому добре, що не їли часнику. Його вони чують здаля.
— А як я перекину діжку з зіллям?
— Та яка там діжка! Вони ретельно пильнують це зілля, бо залишилося трохи у глечику. А того, хто умів варити це зілля, убив один хоробрий чоловік... Давно це було... Тому, коли ви це зробите, позбавимося повіки цих нечестивців.
— Не гаймо часу, треба їхати, — вирішила Христина.