Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
— Які ще поминки, ти що — збожеволіла?
А сестра не припинила танцювати і перекривила її огидним голоском:
— «Які ще поминки, які ще поминки?» А ось такі, веселі! — узяла Параску за руку і потягнула у центр танцю. — Танцюй сестро!
Але та висмикнула руку, відступила назад і побачила, що у всіх гостей замість ніг — собачі лапи!
Параска враз второпала, що й до чого, і як завелася:
— А що це за нечиста сила в хаті Варки моєї обживається?! Та щоб вас покоробило! Та щоб вас святий Ілля громом побив! Та щоб вас Святі Печерські цвяхами до нужників поприбивали!
Іван теж помітив собачі лапи, перелякано підняв руку, щоб перехреститися, та до нього підскочив маленький страхітливий дідок, той, що не так давно лякав Шмальца. Халамидник погрозливо, бризкаючи слиною крізь рідкі зуби, пригрозив деренчливим голосом:
— Тільки спробуй, Іване, тут тебе і розіпнемо!
А Параска тут же руки в боки — і до нього:
— Хто тут кого розпинати зібрався?! Ти — потороччя недоміркувате?! — і з розвороту так втулила йому кулаком у зуби, що той відлетів у закуток.
Музика затихла. Поганці перевели здивовані погляди на Параску. А халамидник, крізь сльози, випльовуючи зуби, заявив шепеляво:
— Се мене ніхто ніколи так по мойді не товк!
— Та крий вас Чиста Сила Небесна, ще не так втовчу! — пригрозила Параска, закочуючи рукави і готуючись до бою.
Вона осінила себе Хресним знаменням, штовхнула у бік Івана, той також перехрестився. А дідок, вказуючи пальцем на Забрьох, враз наказав:
— Хапайте їх! Залаз ми їх на весєлю засмазимо! І зжелемо без солі!
Параска, враз второпавши, що можуть бути їм непереливки, відштовхнула чоловіка назад, сама вискочила за поріг і зачинила за собою двері. Нечисть, кинувшись із розгону за ними, наскочила на двері. Було чути, як вони лупились об деревину, — наче падали стиглі груші на дах. Потім спробував вибити двері хтось масивний. Він важко ударяв по дверях і щоразу казав: «Як боляцє, дузє боляцє! Ду-у-узє!»
На мить все затихло, а потім почувся з-за дверей голос, огидний, спотворений:
— Сестронько, голубонько, відчини! Це я — твоя Варка.
А за цим — гавкотливий регіт нечисті.
— Не сестра ти мені, потворо! — відповіла Параска. — І ніколи не будеш! Скажи ліпше, куди поділа мою сестру?! І я тебе не боляче до пекла відправлю!
Та з-за дверей у відповідь залунав грубий собачий голос:
— Рабі лас рабі алл бок! Рабі ням-ням!
— Яка ще почвара оце гавкає? Я тебе так погодую, що подавишся!
І знову голос «Варки»:
— Сестронько, голубонько, відчини!
— А ти, потворо, гидь така, сама спробуй, відчини.
— Так двері осикові, сестронько... Не сила мені їх відчинити!
— Так отож. І хата з осики, що ваша нечиста сила її боїться. А як вона добре горить! — І звеліла Іванові: — Видобудь вогню!
Як тільки той дістав кресало, за дверима зчинилось таке дике виття і така метушня, удари по стінах, дверях, немов сам Марко по пеклі гуляв. Іван черкнув кресалом, запалив жмут соломи і став, чекаючи наказу Параски, та враз за дверима все замовкло, заспокоїлось.
— Зачекай, не пали, — сказала Параска. — Вгамувалися нечестивці. Гляну, що там сталося.
— Не треба, Парасонько-голубонько! — заходився жалібно просити Іван. — Давай звідсіля тікати!
Та «голубонька» знову дала йому добряче ліктем під ребра, він аж осів. Тихенько відчинила двері... але в кімнаті було темно, порожньо, зловісно, наче хвильку тому тут не біснувалася нечисть.
Іван визирнув у неї з-за спини і тільки промовив:
— Ти ба... Куди ж вони поділись?
— Мабуть, примарилося... — вирішила Параска, різко зачинивши двері.
— Такого й у страшному сні не могло примаритися, — заперечив Іван, інтенсивно хрестячись. — Йдемо звідсіля!
— Я тобі зараз піду, лайдако! Поки сестру не відшукаю, не вступлюся з хутора! Перебудемо тут ніч, а завтра зранку — підемо її шукати.
...Гер Шмальц з товариством весело ввалились у сіни. Він вирячкувато обвів поглядом своїх камрадів, показуючи пальцем на двері, за якими у світлиці шуміло гуляння. Мовляв, зараз, розважимось! Вояки у нього за спинами весело загуділи, мовляв, давай скоріше. Гер Шмальц штовхнув вперед двері... Та враз... музика обірвалась, за дверима морок і пустка. Проте за інерцією всі вояки влетіли до світлиці. І заціпеніли від подиву... Вони стояли в цілковитій темряві, здивовані і налякані. Раптом здалеку, мовби, за сотню кроків від них запалився дрібний вогник, почав наближатись, збільшуватись. І перед вояками постав старезний потворний дідуган, убраний лише у подерту сорочку до колін. В руках у нього немилосердно чаділа чорна, потворна свічка...
Дідуган огидним голосом загарчав до вояків:
— Мунту ме тунама на дагну
