Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
Шмальц, почувши гул, кинувся до кухні і сам здивовано вирячився на те, що вилилось із казана.
— Що таке, хто посмів?! — забіснувався він, тупаючи ногами і розмахуючи нагаєм.
Примчали сполохані вартові. Шмальц накинувся на них:
— Чому покинули стежу?! Серед табору якийсь старий халамидник розгулює з квадратний голова на плечах і великий зуби, а ви полишили варту!
Крутнувся і став роздавати накази, щоб навести порядок у своєму війську:
— Кашовара, щойно повернемося в табір, — до суду! — І до нього ж: — А зараз, пане, роздайте воякам солонини та хліба. Час не терпить, нам треба рухатися далі!
Кухар, тремтячи від страху, тільки й промовив:
— Гер Шмальц, я не...
— Мовчи, злодюго! — просичав крізь зуби командор. — Бо власноруч тебе в казані зварю!
Кухар покірно пішов до воза, і там почав нарізати воякам сало та хліб, наливати у кухлі з бочки мед. Командор Шмальц далі роздратовано продовжував міряти кроками галявину. Знову дмухнув вітер. Він задер голову догори, побачив якусь чорну густу тінь і перелякано відсахнувся. Над ним на якусь мить зависла зловісна повітруля, погрозила пальцем і тут же зникла. Він, не ймучи віри побаченому, потер очі кулаками і знову глянув вгору, але її вже там не було. Гер Шмальц махнув рукою, мовляв примарилося. І пішов до вояків теж попоїсти.
З добрим медом та за розмовою обід минув швидко. Хвацькі шляхтичі уміли розповісти про свої пригоди на війні та на полюванні, вихваляючи себе немилосердно. І коли вірити їхнім словам, то їм і пекло не страшне — нічого не бояться і дадуть собі раду з будь-яким ворогом... Шмальцу подобалось, що він воюватиме із такими славними вояками, але сонце вже поволі повертало на захід. Командор помітив це і гучно дав наказ:
— В дорогу, ненажери!
Та тільки він заскочив на коня, як черговий вихор крутнувся довкола нього, збив шапку і скуйовдив йому волосся. Через це у командора на голові волосся стало сторч, наче у кульбабки, вуса наїжачились і зробилися схожими на дві густих щітки.
Вояки, котрі це побачили, зареготали.
Шмальц обурився і верескнув:
— Весело вам?! Будете веселитися, як у бій підемо! Ось там я вам покажу веселощі! Швайне сляве!
Він насунув на голову шапку, але з-під неї продовжувало стирчати скуйовджене волосся. Спробував розгладити вуса. Та вони стали, немов кабаняча щетина. З тієї хвилин він став якийсь, наче сам не свій. Мовби якесь чудило з мухами в голові.
* * *
У хлопчаків в очах веселими іскорками відбивався вогонь, коли вони почули ще про одного знайомого їм персонажа — Шмальца.
— Та він схожий на нашого Шмальца, — весело пригадав Сергійко. — Того, що черепки по городах збирає, а потім дурниці розповідає людям про великий рускій народ! І його всі луплять за це немилосердно.
— То либонь йому нечиста сила голову так пошкодила! — вирішив Петрик. — Що й досі дуріє.
— А ще ж яке воно живуче! — здивувався Андрійко. — Виходить то неправда, що Бог кожну шельму мітить, нашу шельму помітила повітруля...
Хлопці розсміялись. Усміхнувся й собі Мельник і сказав:
— Буває й так, дітки, буває й так... Проте навіть тоді не всі зрозуміли, що відбувається. Тільки панночка Христина здогадалась...
Христина побачила, що сталось із командором і тихо сказала:
— Повітрулі. Їхні жарти. Але це — ще квіточки!
— Що ти там бубниш? — не второпала Параска. — Які ще такі повітрулі? Знову лякаєш мого чоловіка? — глянула на небо. — Не бачиш хіба, гроза збирається, хоч би нас обминула!
Христина ображено сіла на воза. Миколка заскочив на коня і нарешті поцікавився у Христини:
— Як хоч тебе звати, хлопче добрий?
— Хр-р-р... Харитоном кличуть.
— Будь мені другом, Харитоне.
Подав Христині руку, вона ніяково потиснула його долоню і зашарілась.
— У тебе що, ніколи друзів не було? А на коні колись їздив? Хочеш покататися? Сідай мені за спину.
— На конях я досить поїздив, мене цим не здивуєш, — махнула рукою Христина. — А ось кінь у тебе добрий, не бурсацький. Може, вкрав?
— Та ні, це подарунок Лісової Князівни.
Параска не втрималась, втрутилась у розмову:
— Він, Харитоне, ще й брехун який. Таке скаже, — перекривила, — «подарунок Лісової Князівни». З таким ліпше не водитися. — І на Миколку накинулася: — Та ти себе бачив у дзеркало?! Байстрюк байстрюком, а туди ж — «подарунок Лісової Князівни»!
Миколка на те не образився, усміхнувся й відказав:
— Та нехай так і буде!
І наче погоджуючись з ним, гонорово фиркнув кінь. Він якусь мить перебирав на місці ногами і рвонув наздоганяти вояків. А Миколка чомусь подивився на долоню, якою щойно потиснув руку «Харитона», стиснув її, наче пробуючи слід, що залишився від потиску руки... І здивувався через те, який м’який і ніжний дотик «Харитонової» долоні. І подумав: чому це