Відьма - Томас Олд Х'ювелт

— А яка в тебе альтернатива? — запитав Стів. Він спробував доторкнутися своєю рукою до руки Тайлера, але той відсахнувся. — Ти знаєш, що їй можна про це зізнатися в єдиному випадку — якщо їй доведеться переїхати до Блек-Спрінга. Чи то пак, дозволь мені перефразувати — після того, як вона переїде до Блек-Спрінга. Повторюю: чи хочеш ти цього для неї? Саме від твого рішення залежатиме, як пройде решта її життя. Чи зможе вона коли-небудь тобі це пробачити?

— Але ж ти вирішив це за мене та Метта, — прошипів Тайлер, примруживши очі.

Звісно, він тієї ж миті пошкодував про ці слова, але було вже пізно. Стів відчув, як на обличчя йому лягла темна хмара. На його найболючішу рану було насипано солі, адже його власне помилкове рішення поселитися у Блек-Спрінзі автоматично прирекло його синів на життя тут, прирекло із самого початку. Стів поглянув на Тайлера, відвернувся й сів.

— Це нечесно, — відповів він стиха. Біль придушив хвилювання в його голосі. — Що нам залишалося робити? Вбити тебе, зробивши аборт?

— Вибач, — ніяково пробелькотів Тайлер.

Стів же знову почув у душі лемент Берта Делароса: «Чому ж ви, сучі діти, не доклали усіх зусиль, щоб ми забралися звідси?» Він плакав, обличчя було мокрим від сліз, і Стів знав, що то будуть не останні його сльози. Такими самими сльозами плакав він сам вісімнадцять років тому. «Мені дійсно прикро, — сказав він, — але найкращим рішенням було б герметично запечатати Блек-Спрінг з усіх боків, щоб прокляття здохло разом із останнім із нас. Так, в нас у сфері роздрібної торгівлі більше вакансій, ніж будь-де на берегах Гудзона, а ще є будинки, де таймери вмикають і вимикають світло, щоб здавалося, ніби там хтось живе. Роберт Грім наполегливо працює з ріелтором, і той відлякує звідси покупців. Але ж рада, якою керує старий друзяка Колтон Метерс, збіса схиблена на тому, щоб до міста прибувала свіжа кров і щоб запобігти неминучій проблемі старіння. На їхню думку, дозволити приплив нових людей — менше із двох зол. На жертви доведеться піти, але життя у цьому закапелку не таке вже й погане. Так, у нас є деякі дрібні незручності, наприклад, не можна брати довгі відпустки або ж треба реєструвати години відвідування для гостей, щоб, розумієте, уникнути тривоги червоного рівня; ще є кілька обмежень на користування інтернетом; ага, ще згадав, вам слід якомога швидше облаштуватися, бо звідси ви більше не втечете… але ж життя тут не таке вже й погане, якщо дотримуватися правил. Та й, нарешті, визнаймо: ми не в змозі зосередити усю нашу політику та місцеві справи навколо потойбічного явища, правда ж? Врешті-решт, завжди є надія. Сподівання на те, що якось, так чи інакше, ситуація… вирішиться сама собою».

— Послухай, — сказав Стів із невимовною втомою в голосі, — уночі мені довелося кілька годин, жили собі вимотуючи, пояснювати отим новачкам, чому, заради всього святого, ми не зупинили їх, коли вони купували той будинок. Мене тіпає від політики міста, і від Роберта Гріма теж. Ця політика — погана. Якщо ти дійсно кохаєш Лорі, не роби цього з нею. Альтернативи не існує.

— Альтернатива є, якщо ми зробимо камінг-аут, — Тайлер уперто закопилив губу.

— Наступного року ти станеш повнолітнім за законом. Тоді ти зможеш подавати пропозиції до ради хоч до посиніння, мені байдуже, та залучати до своїх планів стільки людей, скільки забажаєш. Якщо ти запропонуєш гарний план, я за тебе голосуватиму. Але до того часу ти не повинен робити нічого забороненого, і за жодних умов не робити дурниць, не спитавши ради. Жодних витівок із відьмою, жодних кліпів на ютьюбі, жодних маячних ідей. Зрозуміло?

Тайлер щось промимрив.

— Сподіваюсь, ти ж нічого більше з рукава зненацька не вихопиш?

— Ні, — збайдужіло сказав Тайлер, замислившись на мить.

Стів кинув на Тайлера допитливий погляд.

— Ти абсолютно в цьому певний?

— Я ж сказав — ні, хіба ти не чув? — син рвучко підвівся. Обидва вони були втомлені й роздратовані.

— Господи, тату, чому ти так перелякався?

Стів зітхнув:

— Остання спроба оприлюднити те, що тут відбувається, припадає на 1932 рік, на час Великої депресії. Коли закрилася стара лісова ферма, декого з робітників звільнили. Вони виступили з погрозою, що розв’яжуть язики, якщо їх знову не приймуть на роботу, бо ж, звісно, роботи ніде не було. Місто проголосувало за те, щоб дати урок іншим шантажистам. Їх привселюдно висікли і потому розстріляли на міському майдані.

— Тату… зараз 2012 рік!

— Ну, гаразд, розстрільної команди вже не буде. Але пункт про тілесні покарання досі є в Постанові про надзвичайний стан, і треба бути дурнем, щоб недооцінювати те, на що готові піти люди, якщо їх загнати у глухий кут.

Тайлер довго мовчав. Нарешті повільно похитав головою.

— Не можу в це повірити. Може, нам усім тут справді триндець, але ж то вже триндець зовсім іншого рівня.

— Ласкаво просимо до Блек-Спрінга. То не мої слова, — відповів Стів.

Розділ 8

Власниця м'ясної крамнички Гризельда Холст хутко простувала мокрими від дощу вулицями заможної частини міста, яку називали Верхньою кам’яною долиною. Зіщулившись, вона притискала до грудей невеличку білу сумку. Гризельда була вдягнена у пончо з поліетиленовим капюшоном, з-під якого стирчали пасма надто рано посивілого волосся. Якби капюшон був червоного кольору, її можна було б прийняти за маленьку дівчинку з іншої казки… де негативним героєм був вовк, а не відьма.

На її губі виступила кров, але вона того не помічала. Якби жителі міста побачили, як вона оце дріботить вулицею, вони б її, швидше за все, й не впізнали. Клієнти знали Гризельду як сильну жінку, що зазнала в житті лиха, можливо, не надто привітну, але шановану всіма. Для багатьох м’ясна крамничка Гризельди була місцем неформального спілкування, навіть більшою мірою, ніж «Тихий чоловік» на протилежному боці майдану. Відвідувачі «Тихого чоловіка» напивалися і втрачали пам’ять. Відвідувачі крамнички Гризельди були завжди тверезими, а їхні спогади — закарбованими у борознах на обличчях. Обличчя Гризельди було таким самим, як і їхні, — можливо, оце й принаджувало їх заходити сюди, щоб переповісти останню міську плітку, ковтаючи якусь м’ясну страву. Люди знали про минуле цієї жінки, але ніколи про нього не згадували, ніби сліди від ударів чи макіяж, яким вона намагалася прикрити синці, були всього лише виявами любові. Ніхто не згадував про її чоловіка Джима Холста, справжнього м’ясника, який не зміг прилаштуватися до життя у Блек-Спрінзі й