Відьма - Томас Олд Х'ювелт

— Гадаю, в шостому класі. Ми там були з пані Річардсон.

— Може, вже настав час поїхати та ще раз подивитися? Пам’ятаєш, який у нього вигляд ізсередини?

Плечі Тайлера опустилися. В’язниця Дудлтаун становила собою приватний бункер на похмурому острові Йона на річці Гудзон за трохи більше як п’ять миль від міста. Над островом нависав Міст Ведмежої гори. Розклад занять у школі «Чорна скеля», спеціально адаптований до місцевих реалій, передбачав обов’язкову екскурсію до в’язниці для всіх учнів з метою підвищення рівня їхньої поінформованості.

— Там м’які стіни й підлога, — відповів Тайлер.

— Саме так, і небезпідставно. Від трьох тижнів одиночного ув’язнення в одній із тамтешніх камер мимоволі поїде дах. Відчуватимеш себе настільки нещасним, що на колінах благатимеш відпустити тебе до Блек-Спрінга. Але на цьому етапі ти ще не зрозумієш, чого це раптом ті стіни оббиті. Аж до середини третього тижня, коли, нарешті, психанеш і почнеш задумуватись про самогубство. Ти там під наглядом і тобі не дадуть це зробити насправді, але ти маєш відчути це. Розумієш, про що йдеться?

— Тату, я знаю, що то таке, — зітхнув Тайлер.

— Ні, ти цього не знаєш, — відповів Стів. Ніби холодна рука стиснула йому нутрощі, а в уяві зринув спогад із давніх-давен, коли він у Таїланді тримав у руках простирадло, вирячившись на власні нерухомі ноги… Наскільки тоді намір наблизився до реальності? — Саме так. Ти цього не знаєш, і в тому якраз і полягає проблема.

Ідея Дудлтауна полягала в тому, щоб в’язень міг отримати безпосередній досвід впливу відьми на людей; в такому разі він буде свідомий тієї небезпеки, якій піддає себе та інших людей. І хоча Стів був у принципі запеклим супротивником подібної форми покарання, вона була надзвичайно ефективною. Завдяки їй рівень рецидивів було зведено майже до нуля.

— А ти знаєш, скільки основних прав людини порушується в тому Дудлтауні? — запитав Тайлер.

— Авжеж, цілком може бути. Але Катаріна — потойбічне зло. Це скасовує всі норми й робить безпеку нашим першим, другим та третім пріоритетом.

— Твої слова звучать так, ніби ти це підтримуєш.

— Звісно, ні. Але ти помічав, якими лицемірними негідниками є більшість людей у Блек-Спрінзі? Не має значення, підтримую я це чи ні, головне — що вони це підтримують. І хотів би я подивитися, як ти заперечиш їхні аргументи. Що ще ми можемо вдіяти?

— Зробити камінг-аут, — відповів Тайлер надзвичайно серйозно.

Стів здивовано звів брови.

— І як саме ти збираєшся це робити? Проведеш прайд-парад вулицею Діп-Голлоу-роуд?

— Ха-ха. А якщо серйозно, у «Справжній крові» вампіри роблять камінг-аут. Як тільки ти стаєш популярним і в тебе є наукові докази, ніхто не зможе тобі протистояти, навіть якщо йдеться про відьму. Це — єдина річ, якої ще ніхто не пробував зробити.

— Тайлере… але ж «Справжня кров» — то лише телесеріал!

— Ну, то й що? Засоби медіа змінюють життя. От візьмімо для прикладу Арабську весну. Усе почалося, коли одна-єдина людина, маючи мрію, виклала її у Фейсбук. Через два місяці на площі Тахрір місця вільного не було. Саме соціальні медіа змусили усіх цих людей підняти дупи. Навіть якщо ти живеш в Ірані, за парою кліків мишею вже починається свобода. А чому в Блек-Спрінзі цього нема?

— Тайлере… — затинаючись, почав Стів, але хлопця понесло і його вже було не спинити.

— Я не один тільки такий. Усі діти почуваються так само. Тільки мені вистачає сміливості відкрити рота. Нам набридло жити у середньовіччі. Нам хочеться вільно заходити в інтернет і мати приватне життя. Наші повідомлення на Фейсбуці та на Вотсапі цензурує Відьмоконтроль, ніби ми живемо в довбаній Москві, а час від часу він їх ще й не пропускає. Тут немає навіть доступу до Твіттера. Ти хоч приблизно уявляєш собі, як ми безнадійно відстали? Може, твоєму поколінню й промили мізки, але ми хочемо змін.

Стів дивився на сина у мовчазному захопленні.

— Більшості людей у місті до дупи твій інтернет. Для них він — бісова діра в їхньому лабіринті. Нікому не розповідай про цю твою ідею, бо вони ще більше відріжуть тебе від світу.

— Нехай спробують, — з викликом відповів Тайлер.

— І як же ти хочеш зробити це? Що, пошлеш до «Нью-Йорк Таймс» електронного листа зі своїм кліпчиком, де Катаріна налітає на ліхтарний стовп?

Тайлер вичавив із себе безмірно презирливий стогін.

— Ми змусимо «Нешнл джиогрефік» або канал «Діскавері» зробити документальний фільм, цілком таємно і з ретельною підготовкою. Звичайно, то буде медіасенсація. До міста примандрує достобіса журналістів та вчених з усього світу. Усе залежатиме від гарної підготовки. Якщо ми з самого початку чітко наголосимо на тому, наскільки усе серйозно і як важливо, щоб її очі та рот були й надалі закриті, усе буде гаразд.

— Тайлере… військові будуть змушені втрутитися! Місто так заповниться журналістами та патологічно охочими пхати носа в чужі справи, що вони будуть змушені оголосити в нас карантин. Скажуть, можливо, що роблять це задля нашої ж безпеки, а насправді зроблять так, щоб народ не повстав. Поведінку диктатора передбачити можна, поведінку відьми — ні. Ти не залишиш їм жодного вибору, окрім як відрізати нас від решти світу… Ти й досі вважаєш, що в тебе зараз немає жодних свобод?

Тайлер роздумував недовго.

— Можливо, спочатку так і буде. Але подумай: усі ці камери по периметру нададуть нам чудову платформу для нашої розповіді! Співчуття буде всеосяжним. А можливо, ми навіть вирішимо саму проблему! Нехай про це довідається світ. Невже ми, в біса, перше місто в історії людства, над яким тяжіє прокляття?

Стів був спантеличений. Бо то вже була не якась скороминуща думка. Тайлер говорив дуже обдумано і переконливо. Але ж це було неможливо. Стів згадав одне з багатьох запитань, якими емоційно закидав їх минулої ночі Берт Делароса: «Як вдалося настільки довго тримати в таємниці таку масштабну річ?» Саме це найбільше дивувало новачків. І відповідь Стіва була найкращою констатацією неможливості втілення ідеалів Тайлера: «Усе зводиться до нашого прагнення вижити. Якщо воно зникне, майже стовідсотково усе закінчиться нашою смертю. Кожного разу, коли сюди прибували Чужинці, байдуже, чи то військові посадові особи, чи дослідники потойбічних явищ, вони завжди поєднували страх і невірство з прагненням відкрити Катаріні очі. Вони ніби стають тут одержимими цим бажанням. Або це закінчується трагедією, як у 1967 році, або потрібно достобіса хабарів, щоб змусити їх забратися геть. Ось чому ми робимо все, щоб її приховати. Ми будуємо довкруж неї кахляні стіни або