Відьма - Томас Олд Х'ювелт
— А якщо одного дня в неї відкриються очі? Ти коли-небудь над цим замислювався? І як ти гадаєш, вона тебе помилує, якщо ти робиш із неї посміховисько? Чи ти хоч трохи думаєш, у що нас вплутуєш?
І раптом вона не повірила своїм вухам: Джейдон почав сміятися — не від почутого, а від такого собі зверхньо-поблажливого почуття жалю до неї.
— Мамо, а в тебе й справді проблеми.
Він уже повернувся, щоб вийти геть, коли Гризельда, вставши навшпиньки, вхопила його за горловину футболки й швиргонула спиною на прилавок.
— Ти, паничу, нікуди не підеш!
— Ану забери руки, — огризнувся Джейдон, намагаючись звільнитися від її хватки.
— Ти знаєш, що сталося із твоїм батьком? Хочеш, щоб і з тобою таке трапилось?
Удар поцілив у десятку. Гризельда бачила, як заціпеніло його обличчя. Попри те, що батько лупцював сина по-чорному, Джейдон був готовий полізти заради нього у самісіньке пекло, і біс його знав, бо ж Гризельда не знала, чим той чоловік заслужив таку повагу. І хоча зараз Джейдону було вже дев’ятнадцять, а батько помер сім років тому, його почуття до нього не змінилися.
— Ось про це я й кажу, — продовжила вона. — Я зі шкіри пнуся задля нас обох. А ти вважаєш, що коли поглузуєш із неї, це допоможе?
Джейдонові очі випромінювали відразу, презирство й ненависть. Вона намагалася не помічати цю ненависть, але вона була на поверхні, як пляма оливи у калюжі зі стоячою водою.
— Якщо вона відкриє очі, — відповів він, — ми всі помремо.
Джейдон розвернувся, і Гризельда вхопилася в нього, промовляючи, вже благально:
— Цього не має статися, розумієш? Я все зроблю, щоб ми не померли, ти і я, Джейдоне. Послухай…
Він повернувся на каблуку.
— Та пішла ти, суко-психопатко!
ХРЯСЬ!
Вона не встигла нічого зрозуміти, як її рука знову нанесла удар, цього разу сильніший за попередні. А секунду потому її голова вибухнула болем, і Гризельда повалилася спиною на кухонний лінолеум. Пульсуючий біль розтікся по її нижній губі, а на язиці з’явився металевий присмак крові. Жінка не відразу збагнула, що сталося.
Джейдон нависав над нею, стоячи у дверях, він важко дихав розкритим ротом, дивився вниз і стискав лівою рукою кулак правої.
— Я ж говорив тобі: забери руки, — сказав він тихим голосом і доторкнувся долонею до своєї щелепи. — Чорти б тебе забрали, ти нічим не краща за нього.
Він вийшов, і Гризельда зрозуміла, що найбільшого болю їй завдав не удар його кулака і не сказані слова, а погляд синових очей. Крізь біль вона бачила гойдалку на дитячому майданчику, та гойдалка була десь в іншому житті, в іншому місці, й вона, здається, розгойдувала свого сина.
І вони, здається, сміялися разом.
Та згодом вона якось оговталася, бо робила це все життя, й зараз сиділа тут, у лісі. Вона почувалася слабкою, її нудило. У калюжі води, що збиралася у річищі, вона побачила відображення свого обличчя і не впізнала його. У воді відбивалися кволі щоки, покриті восковою шкірою, мішки попід очима, набряклі, потріскані губи.
Жінка з зашитими очима стояла нерухомо.
Жертвоприношення стояло біля її ніг. Ніхто до нього не доторкнувся.
— Скажи, Катаріно, що мені робити. Скажи мені, дай знак, щоб я могла щось змінити. Я так мало прошу в тебе. Ти ж знаєш, я завжди до тебе ставилася добре. Коли настане твій день, помилуй нас, будь ласка. Даруй нам здоров’я. Даруй нам звільнення від хвороб, звільнення від гріхів, звільнення від твого злого ока. Правда ж, воно не може бути настільки злим, як усі вони торочать?
Гризельда машинально нахилила паперову тарілку і злила воду. Потім встромила пальця у паштет, покопирсалася в ньому й відправила шматок страви до рота.
— Хіба мене вже не достатньо покарано? Подивись лишень на моє обличчя. Я на вигляд старша за свій вік років на десять. Не хочу сказати, що то твоя провина, але ж ти спричинила це становище. Артрит загострюється, а про шрами на тілі я вже й мовчу.
Її божище безмовно нависало над нею. Гризельда ще раз встромила пальця у паштет і повільно його облизала.
— Ти забрала мого чоловіка, і туди йому й дорога. Знаєш, я вдячна тобі, що ти його від мене забрала, хоча від того й боляче. Не від того, що його нема, а від пам’яті про ті часи, коли він був тут. Але ж життя йде, як ти й сама це добре знаєш. Знову встаєш на ноги. Буває час, коли той біль можна терпіти, але він ніколи не зникає. Ніби відмітина, яка завжди зі мною. Я ношу її на собі, ніби той тягар, який ці люди наклали на тебе. Я знаю, Катаріно, як ти почуваєшся. Я знаю, на що це схоже. І тому я й благаю тебе лише про одну річ: не забирай мого хлопчика й не забирай мене. Будь ласкава, не проси цього в мене.
Так, благаючи відьму, Гризельда з’їла увесь шмат промоклого паштету. Вона його любила не за м’ясний смак сам по собі, а за його структуру. Страва та ніби приклеювалася до слів у піднебінні й тягла своєю вагою їх донизу, даючи їм змогу падати з рота.
Вона так занурилася у молитву, що не помітила, як відьма повернула до неї голову.
— Мені час повертатися, — сказала Гризельда, — незабаром посутеніє. Я б залишилася з тобою ще трохи, але ж люди побачать, якщо я блукатиму вулицями з настанням ночі.
Насправді, залишитися наодинці з відьмою вночі було останнім, чого бажала Гризельда, а ніч швидко огортала ліс.
— Артур Рот у Кришталевій церкві такий самий, як завжди. Я зупинилася, щоб побачити його перед тим, як прийти сюди. Колтон Метерс захотів, щоб я перевела його на половинний пайок, отже, я ношу йому їжу раз на два дні. Від нього вже залишилися самі кістки. Мені здається, вони хочуть позбутися його, але ж заморити його голодом — це аж надто негуманно. Хіба так поводяться цивілізовані люди? Впевнена, його питання постане на порядку денному наступного засідання ради, але я буду здивована, якщо вони цього разу приймуть якесь розумне рішення.
Артур Рот вже багато років був сіллю в очах ради Блек-Спрінга. Колись у нього був свій магазин господарських товарів, але потім, втративши свій бізнес у вересні 2007 року, він впав у алкогольну депресію, а розум втратив два місяці по тому. З того часу він погрожував знести покров таємниці й відверто розповісти світові про все, що коїться
