Буря Мечів - Джордж Мартін

Джофрі звично спохмурнів і надувся. Серсі міцно тримала його за плече, та, мабуть, варто було потримати його за горло. Хлопець здивував усіх. Замість знову заповзти під свій камінь, Джоф зухвало скочив на ноги й мовив:

— Ви тут про Ейриса розводитеся, дідусю, а самі його боялися.

«Ой-ой, як цікаво!» — подумав Тиріон.

Лорд Тайвін мовчки роздивлявся онука, в його світло-зелених очах зблискували золоті іскри.

— Джофрі, вибачся перед дідусем,— звеліла Серсі.

— Чого це? — скинув він її руку.— Всі знають, що це правда. Мій батько переміг у всіх боях. Убив королевича Рейгара й забрав його корону, а твій батько в цей час ховався в Кичері Кастерлі,— хлопець кинув на діда зухвалий погляд.— Сильний король діє сміливо, а не просто балакає.

— Дякую за мудру пораду, ваша світлосте,— сказав лорд Тайвін з такою холодною люб’язністю, що присутні мало вуха собі не повідморожували.— Пане Кеване, я бачу, король утомився. Будь ласка, проведіть його назад у спальню. Пайселе, мабуть, у вас є якесь не дуже міцне зілля, щоб його світлість добре виспався?

— Сновійне вино, мілорде?

— Не хочу я сновійного вина,— заперечив Джофрі.

Лорд Тайвін звернув би більше уваги, якби в куті писнула миша.

— Сновійне вино підійде. Серсі, Тиріоне, лишіться.

Сер Кеван твердо взяв Джофрі за руку й вивів його за двері, де вже чекали двоє лицарів з королівської варти. Великий мейстер побіг за ними з усією прудкістю, на яку тільки були здатні його старечі ноги. Тиріон зостався на місці.

— Батьку, перепрошую,— заговорила Серсі, коли двері зачинилися.— Джофрі завжди був свавільний, я ж тебе попереджала...

— Є велика відмінність між свавіллям і дурістю. «Сильний король діє сміливо». Це хто йому таке сказав?

— Не я, запевняю тебе,— мовила Серсі.— Мабуть, колись від Роберта почув...

— Оце про те, що ти ховався в Кичері Кастерлі, й справді міг сказати Роберт,— зронив Тиріон, щоб зайвий раз про це нагадати.

— Так, тепер пригадую,— мовила Серсі,— Роберт частенько говорив Джофу, що король має діяти сміливо.

— А ти йому що казала, повідай-но? Я воював не для того, щоб усадовити на Залізний трон Роберта Другого. З твоїх слів я гадав, що хлопцю до батька було байдуже.

— Так і є. Роберт його ігнорував. Якби я дозволила, то й бив би. Той нелюд, з яким ти примусив мене одружитися, одного разу так хлопчику зацідив, що молочного зуба йому вибив, і все через якусь капость із кицькою. Я йому пригрозила, що вві сні його заріжу, як він ще так зробить, тож він його більше не бив, але іноді таке говорив...

— Схоже, говорив саме те, що слід було,— лорд Тайвін махнув їй двома пальцями на знак того, що їй час забиратися.— Іди.

Скипівши, вона пішла геть.

— Він не Роберт Другий,— сказав Тиріон.— А Ейрис Третій.

— Хлопцю тринадцять. Ще є час,— лорд Тайвін підійшов до вікна. Це було на нього несхоже: він дуже засмутився, хоч і не хотів цього показувати.— Йому потрібен жорстокий урок.

Свій жорстокий урок Тиріон отримав саме в тринадцять. Йому навіть стало трохи шкода небожа. З іншого боку, хто ще на такий урок більше заслуговує?

— Досить уже про Джофрі,— мовив він.— Війни виграються перами та круками, хіба не так ти казав? То маю тебе привітати. Давно це ви з Волдером Фреєм змовилися?

— Не подобається мені це слово,— сухо мовив лорд Тайвін.

— А мені не подобається, коли я нічого не знаю.

— Не було потреби тобі розповідати. Ти тут ніякої ролі не грав.

— А Серсі ти казав? — хотів знати Тиріон.

— Нікому не казав, крім тих, хто мав зіграти свою роль. І повідомив їм рівно стільки, скільки вони мали знати. Ти мусиш розуміти, що немає іншого способу зберегти таємницю — особливо тут. Я поставив собі за мету позбутися небезпечного ворога з найменшими затратами, а не задовольнити твою цікавість чи підіграти самолюбству твоєї сестри,— хмурячись, він зачинив віконниці.— Ти не обділений природною хитрістю, Тиріоне, але правда в тому, що ти забагато патякаєш. Твій довгий язик тебе погубить.

— Треба було дозволити Джофу його вирвати,— підказав Тиріон.

— Ліпше тобі не спокушати мене,— мовив лорд Тайвін.— Більше про це не хочу й чути. Я тут міркував, як найкраще задовольнити Оберина Мартела і його почет.

— О! А мені це знати дозволено — чи краще я піду собі, щоб ти зміг це обговорити наодинці з собою?

Батько проігнорував його дотеп.

— Приїзд княжича Оберина — невдала ідея. Його брат — людина обережна, поміркована, прониклива, зріла, навіть до певної міри млява. Він зважує наслідки кожного слова й кожної дії. А от Оберин завжди був нарваний.

— Це правда, що він намагався підняти Дорн за Вісериса?

— Ніхто про це не говорить, але це таки правда. Літали круки, їздили гінці — вже не знаю, які там секретні повідомлення вони возили. Джон Арин сплавав на Сонцеспис, щоб відвезти прах княжича Левина, посидів там з князем Дораном — і всі розмови про війну скінчилися. Але Роберт потому ніколи в Дорн не навідувався, а княжич Оберин рідко звідти виїздив.

— Що ж, зараз він тут з половиною дорнської шляхти в почті, й день у день його нетерпіння зростає,— мовив Тиріон.— Мабуть, слід мені йому показати борделі Королівського Причалу, трохи відвернути його увагу. Універсальна зброя, хіба ні? І цей мій інструмент до твої послуг, батьку. Нехай потім не кажуть, що дім Ланістерів сурмив у сурми, я а не відгукнувся.

Лорд Тайвін стиснув вуста.

— Дуже смішно. Може, веліти для тебе блазенський костюм пошити й капелюшка з бубонцями?

— Якщо я в нього вберуся, дозволять мені говорити що заманеться про його світлість короля Джофрі?

Лорд Тайвін знову сів і мовив:

— Я терпів батькові заскоки — довелося. Твоїх я не терпітиму. Досить.

— Гаразд, якщо ти так люб’язно просиш. От тільки Червоний Гад, боюся, такий люб’язний не буде... й не задовольниться головою самого тільки сера Грегора.

— Тим більше не варто йому її віддавати.

— Не варто?.. — Тиріон був приголомшений.— Мені здавалося, ми всі погодилися, що в лісі забагато звірини розвелося.

— Дрібної звірини,— лорд Тайвін сплів руки під підборіддям.— Сер Грегор добре нам послужив. Жоден інший лицар у королівстві не викликає у наших