Буря Мечів - Джордж Мартін

Звівши очі, Давос поглянув на мури. Замість зубців там красувалися тисячі чудовиськ і химер, всі різні: віверни, грифони, демони, мантикори, мінотаври, василіски, триголові пси, полози і тисячі ще дивніших істот, які стриміли з замкових стін, наче проросли з них. І кругом були дракони. Велика зала — дракон, що лежить долічерева. Заходити в нього слід через роззявлену пащу. Кухня — дракон, що згорнувся клубочком; дим з печей і пара випускаються через ніздрі. Вежі — дракони, які розсілися на мурах, готові до нападу: Вітрополоз виклично кричить, а Вежа морського дракона спокійно поглядає на хвилі. Менші дракони обрамляють ворота. Драконові пазурі стриміли зі стін, тримаючи смолоскипи, велетенські кам’яні крила огортали кузню та зброярню, хвости вигиналися арками, мостами й зовнішніми сходами.

Давос неодноразово чув, що чародії Валірії не різьбили й не карбували, як звичайні каменярі, а обробляли камінь вогнем і чарами, як гончарі ліплять глину. Та тепер у Давоса прокинулися сумніви. «Що як це справжні дракони, які просто чомусь закам’яніли?»

— Якщо червона жінка поверне їх до життя, замок просто обвалиться, я так собі думаю. Який це дракон витерпить у своєму череві кімнати, сходи й меблі? І вікна. І димарі. І вбиральні,— почувся голос.

Озирнувшись, Давос побачив поруч Саладора Саана.

— То ти пробачив мені зраду, Саладоре?

Старий пірат помахав на нього пальцем.

— Пробачив — так. Позабув — ні. Все добре золото на острові Клішня, яке могло дістатися мені... на саму думку про нього я почуваюся старим і стомленим. Коли я помру в злиднях, мої жінки й наложниці проклянуть тебе, цибулевий лорде. У лорда Сельтигара стільки було добірного вина, та мені його не пити, а ще ж морський орел, який сідає на руку, і чарівний ріжок, який викликає кракенів з дна морського. Мені б такий ріжок дуже придався, щоб нарешті перемогти тайросян та інших тварюк, які так мене дратують. Та де ж мій ріжок? А його нема, бо король призначив мого старого приятеля правицею,— він узяв Давоса під руку.— Люди королеви тебе недолюблюють, старий друже. Та я чув, що один правиця заводить нових друзів. Це правда, так?

«Забагато ти чуєш, старий пірате». Контрабандисту слід навчитися розумітися на людях незгірше, ніж на хвилях, бо недовгим буде його промисел. Може, люди королеви і справді гаряче прийняли Царя світла, а от прості мешканці Драконстону потихеньку повертаються до богів, яких вони знали все життя. Кажуть, що Станіс зачаклований, що Мелісандра відвернула його від Сімох і змусила поклонятися якомусь демону з тіні, а ще... оце найстрашніший гріх... що і вона, і її бог підвели його. Є лицарі й лордійчуки, які почуваються так само. Давос їх довго шукав, відбирав їх так само старанно, як колись добирав собі команду. Сер Джеральд Гавер твердо бився на Чорноводді, а от опісля, чули, він казав, що Р’глор, певно, мало сили має, коли дозволив розпорошити своїх вірних якомусь карлику в парі з мерцем. Сер Ендрю Естермонт — кузен короля, багато років тому служив у нього зброєносцем. Ночеспівський Байстрюк командував ар’єргардом, що дозволило Станісу безпечно дістатися галер Саладора Саана; він поклоняється Воїну з усією притаманною йому ярістю. Це люди короля, а не королеви. Але не варто хвалитися ними.

— Один лісянський пірат колись казав мені, що гарний пачкар ніколи не потрапляє на очі,— обережно озвався Давос.— Чорні вітрила, обмотані весла й команда, яка вміє тримати язика за зубами.

— Без’язика команда ще краща,— розсміявся лісянець.— Великі дужі німчики, які не вміють ні читати, ні писати,— додав він і посерйознішав.— Але я радий, що зі спини тебе хтось прикриває, старий друже. Як гадаєш, віддасть король того хлопця червоній жриці? Один маленький дракончик міг би покласти край великій війні.

За давньою звичкою Давос потягнувся до свого талісмана, та кінчики пальців більше не висіли на шиї, тож рука нічого не намацала.

— Не віддасть,— сказав Давос.— Він не може скривдити рідну кров.

— Шкода, лорд Ренлі цього не чує.

— Ренлі — зрадник, який підняв збройний заколот. А Едрик Шторм ні в чому не винен. Його світлість — людина справедлива.

— Побачимо,— знизав плечима Саладор.— Тобто ти побачиш. А от я повертаюся на море. Просто зараз, можливо, підлі контрабандисти перепливають Чорноводу затоку в надії уникнути сплати належного їхньому лорду мита,— він плеснув Давоса по спині.— Бережіть себе. І ти, і твої німі друзі. Ти дуже підвищився останнім часом, та що вище людина злітає, то далі їй падати.

Давос міркував над цими словами, піднімаючись сходами Вежі морського дракона в мейстрові покої під гайворонником. Саладору необов’язково було йому нагадувати, що злетів він надто високо. «Я не вмію ні читати, ні писати, лорди зневажають мене, я нічого не знаю про владарювання, як я можу служити королівським правицею? Моє місце на корабельному облавку, а не у замковій вежі».

Так він і сказав мейстру Пілосу.

— Ви — видатний капітан,— озвався мейстер.— А капітан владарює на кораблі, хіба ні? Направляє корабель через підступні води; піднімає вітрила, щоб зловити ходовий вітер; знає, коли насувається шторм і як його найкраще пережити. І тут так само.

Пілос хотів його втішити, та слова його були порожні.

— Не так само! — запротестував Давос.— Королівство не корабель... і це добре, бо наше королівство уже б тонуло. Я знаюся на дереві, линвах і воді, так, але як мені це може допомогти нині? Де мені шукати того вітру, який піднесе Станіса на престол?

Мейстер на це тільки розсміявся.

— Ось вам і вітер, мілорде. Словеса — це суховій, ви ж знаєте, от ви й розвіяли мої словеса своїм здоровим глуздом. Його світлість, я думаю, добре знає, чого від вас очікувати.

— Цибулі,— похмуро мовив Давос.— Ось чого від мене можна очікувати. Королівський правиця має бути шляхетного роду, мудрий і освічений, бойовий командир або видатний лицар...

— Сер Ріям Редвин був свого часу найвидатнішим лицарем, але найгіршим королівським правицею з усіх можливих. Молитви септона Мермісона творили дива, та щойно він став правицею, як усе королівство почало молитися за його смерть. Лорд Батервел знаний був своєю кмітливістю, Майлз Смолвуд — мужністю, сер Отто Гайтавер — знаннями, та жоден з