Буря Мечів - Джордж Мартін
«На весіллі,— подумав Давос.— Коли він сидів за столом свого вбивці — гість під його дахом. Та ці Фреї прокляті!» Пригадався запах горілої крові, знов почулося, як сичать і плюються п’явки на грані в жаровні.
— Це гнів Царя його вбив! — оголосив сер Аксель Флорент.— То рука Р’глора!
— Славімо Царя світла! — проспівала королева Селіза, худезна міцна жінка з великими вухами й вусиками на верхній губі.
— У Р’глора рука труситься і вся в старечих плямах? — поцікавився Станіс.— Бо це більше схоже на справу рук Волдера Фрея, а не бога.
— Р’глор обирає потрібне знаряддя,— зблиснув червоним рубін у Мелісандри на шиї.— Несповідимі шляхи його, та не встояти людині перед його вогненною волею!
— Не встояти людині перед ним! — скрикнула королева.
— Помовч, жінко. Тут тобі не священне вогнище,— перевів Станіс погляд на мальований стіл.— У вовка спадкоємців не лишилося, а от у кракена — аж забагато. Та леви зжеруть їх, хіба що... Саане, мені потрібні ваші найшвидші кораблі — доправити послів на Залізні острови й у Білу Гавань. Запропоную прощення...— він так клацнув зубами, що стало ясно: це слово йому геть не подобається.— Повне прощення для всіх, хто розкається за свою зраду та присягне на вірність своєму законному королю. Вони повинні зрозуміти...
— Вони не зрозуміють,— стиха мовила Мелісандра.— Даруйте, ваша світлосте. Це ще не кінець. За корони загиблих королів дуже скоро боротимуться нові.
— Нові? — Станіс мав такий вигляд, наче залюбки придушив би її.— Нові узурпатори? Нові зрадники?
— Я це бачила в полум’ї.
Королева Селіза підійшла до короля.
— Цар світла послав Мелісандру, щоб спрямувати вас до слави. Слухайтеся її, благаю! Р’глорове священне полум’я не бреше.
— Брехня буває різна, жінко. Навіть коли полум’я каже правду, не завжди, схоже, можна все вірно розтлумачити.
— Мураха, почувши слова короля, мабуть, таки не зрозуміє, що він каже,— мовила Мелісандра,— а перед божим ликом всі люди — мурахи. Якщо я час до часу плутаю застереження з пророцтвом, а пророцтво — з застереженням, провина лежить на читачеві, а не на книзі. Але одне я знаю напевне: ні посли, ні прощення вам нині не допоможуть... як і п’явки. Ви маєте подати королівству знак. Знак, який доведе вашу могуть!
— Могуть! — пирхнув король.— У мене на Драконстоні тисяча триста людей, ще триста — у Штормокраї. А решта Вестеросу,— він обвів рукою мальований стіл,— у руках ворогів. Вільних вершників на мій бік не перетягнути перспективою ні поживи, ні слави.
— Лорде-чоловіче,— заговорила королева Селіза,— у вас людей більше, ніж було в Ейгона триста років тому. Вам бракує тільки драконів.
Станіс кинув на неї похмурий погляд.
— Дев’ятеро чаклунів перепливли море, щоб у таємному сховку висидіти для Ейгона Третього драконові яйця. Бейлор Благословенний молився за своїх півроку. Ейгон Четвертий майстрував драконів з дерева й заліза. Ейріон Полум’яний хотів переродитися й напився дикополум’я. Але і чаклуни не впоралися, і молитви короля Бейлора лишилися без відповіді, і дерев’яні дракони згоріли, і королевич Ейріон помер у муках.
Та королеву Селізу не так легко було похитнути.
— Серед них не було Р’глорових обраних. Не було й червоної комети в небесах, що провістила б їхній прихід. Ніхто з них не володів Світлоносцем — червоним мечем звитяжців. І ніхто з них не сплатив свою ціну. Вам леді Мелісандра підтвердить, мілорде: тільки смертю можна заплатити за життя.
— Хлопчик? — мало не виплюнув це слово король.
— Хлопчик,— підтвердила королева.
— Хлопчик,— луною підхопив сер Аксель.
— Та цей клятий хлопець мене дістав до смерті ще до свого народження,— поскаржився король.— Саме його ім’я — грім у моїх вухах і чорна хмара на моїй душі!
— Віддайте хлопчика мені — й уже ніколи не почуєте його імені,— пообіцяла Мелісандра.
«Імені — ні, а от його вереск, коли вона його спалить, ще й як буде чути». Уголос Давос цього не сказав. Мудріше взагалі мовчати, поки король не звелить говорити.
— Віддайте мені хлопчика для Р’глора,— мовила червона жінка,— і справдиться давнє пророцтво. Прокинеться ваш дракон і розпростає свої камінні крила. Королівство буде ваше.
Сер Аксель опустився на одне коліно.
— Схиляюсь на коліно, благаючи вас, сір! Збудіть камінного дракона, нехай тремтять зрадники! Мов Ейгон, ви починаєте як лорд Драконстону. Мов Ейгон, ви переможете. Нехай відчують ваш вогонь ошуканці й облудники!
— І дружина також вас благає, лорде-чоловіче,— королева Селіза опустилася перед королем навколішки, склавши руки як до молитви.— Роберт з Деліною заплямували нашу постіль, стягли прокляття на наш союз. Хлопчик — лихий плід їхнього перелюбу. Скиньте його тінь з мого лона — і я народжу вам багато законних синів, я знаю,— вона обхопила його руками за ноги.— Це ж просто хлопчик, народжений з хоті вашого брата й ганьби моєї кузини!
— Ми з ним однієї крові! Припини тиснути на мене, жінко,— король Станіс поклав руку їй на плече, незграбно вивільняючися з її обіймів.— Може, Роберт і дійсно стягнув прокляття на нашу шлюбну постіль. Він, правда, присягався, що не хотів мене зганьбити, просто напився й гадки не мав, у яку спальню ввалився. Та хіба це має значення? Хай як там було, а хлопчик у цьому не винен.
Мелісандра поклала долоню королю на руку.
— Цар світла береже невинних. Нема офіри ціннішої. З королівської крові й чистого божественного вогню народиться дракон.
Від доторку Мелісандри Станіс не відсторонився, як від доторку королеви. Червона жінка була повною протилежністю Селізи: молода, повнотіла та вродлива дивною красою — з личком-сердечком, мідними косами й неземними червоними очима.
— Справжня чудасія — побачити, як оживає камінь,— знехотя визнав Станіс.— А осідлати дракона... пригадую, як першого разу батько взяв мене до двору, Роберту ще довелося тримати мене за руку. Мені було не більш як чотири, а йому, отже, років п’ять-шість. Згодом ми обидва заявляли, що король був сама шляхетність, а дракони — справжній жах,— пирхнув Станіс.— Кілька років по тому