Буря Мечів - Джордж Мартін

— Не зможеш ти вічно...

Барда врізалася йому просто в тім’я, пробивши шолом і череп і скинувши його сторчголов з сідла. Ззаду виявився Гончак на коні. «Звідки у вас барда?» — мало не спитала Арія, але й сама вже все побачила. Один з Фреїв застряг під власним конем, тонучи в футі води. Інший нерухомо розтягнувся горічерева. На ньому не було латного коміра, і під підборіддям у нього стирчав уламок меча.

— Шолома мого дістань,— гаркнув Кліган.

Той був захований у мішку сухих яблук на задку воза, за діжкою засолених свинячих ніжок. Витрусивши мішок, Арія кинула шолом Гончакові. Той однією рукою на льоту піймав його й опустив собі на голову — і на місці людини постав сталевий пес, ощирений на вогонь.

— А мій брат...

— Мертвий,— крикнув Гончак.— Чи ти гадаєш, вони його людей повбивали, а його самого в живих лишили? — він озирнувся на табір.— Дивися! Дивися, чорт забирай!

Цілий табір перетворився на поле бою. Ні, на різницю. Полум’я над святковими наметами здійнялося на півнеба. Загорілися і деякі з наметів-касарень, і півсотні шовкових шатер. Кругом співали мечі.

В порожнім замку дощ заграв

Останній свій акорд...

Двоє лицарів гналися за якимсь чоловіком. Тут на один з охоплених вогнем наметів упала дерев’яна діжка, тріснула — і полум’я стрибнуло вдвічі вище. «Катапульта»,— збагнула Арія. З замку метали олію, смолу абощо.

— Сюди,— Сандор Кліган простягнув руку.— Треба звідси забиратися, мерщій.

Невідомець нетерпляче мотнув головою, роздуваючи ніздрі від запаху крові. Пісня затихла. Лишився тільки одинокий грім барабана, і його повільні монотонні удари відлунювали над рікою, мов калатання велетенського серця. Плакало чорне небо, буркотіла ріка, люди лаялись і вмирали. В Арії на зубах рипіла земля, обличчя все було мокре. «Дощ. Це просто дощ. І все».

— Ми вже тут,— крикнула вона. Голос був тоненький і переляканий, як у маленької дівчинки.— Роб у замку, і моя мама. Навіть брама відчинена!

Фреї більше не виїжджали з замку. «Я так довго сюди діставалася!»

— Ми повинні забрати маму!

— От мала дурна сучка,— вилаявся Гончак. Від ощиреного шолома відбилося полум’я, і сталеві зуби засяяли.— Зайдеш туди — і вже не вийдеш. Може, Фреї тобі материне тіло поцілувати дозволять.

— Може, ми її ще врятуємо...

— Може, ти її врятуєш. А я ще пожити хочу,— Гончак їхав на неї, штовхаючи її назад до воза.— Можеш лишитися чи поїхати, вовчице. Життя чи смерть — вибір за...

Арія крутнулася геть і рвонула до брами. Звідні ґрати опускалися, але повільно. «Швидше!» Але важко бігти швидко по болоті, потім по воді. «Швидко як вовк». Уже почав підійматися міст, з нього хлянула вода, почали обвалюватися кавалки болота. «Швидше!» Почувши гучний плюскіт, Арія озирнулася й побачила, що за нею тупотить Невідомець, з кожним кроком розбризкуючи воду. Побачила вона й барду, досі мокру від крові й мозку. Й Арія припустила дужче. Вже не заради брата, і навіть не заради матері, а заради себе самої. Так прудко вона ще в житті не бігала, схиливши голову та збурюючи п’ятками ріку,— бігла так, як колись, мабуть, біг Майка.

І тут їй на голову опустилася барда.

Тиріон

Вечеряли удвох — останнім часом так бувало дуже часто.

— Горох переварений,— спробувала завести розмову дружина.

— Хіба не байдуже,— озвався Тиріон.— Баранина теж.

Це був жарт, але Санса сприйняла це за докір.

— Перепрошую, мілорде.

— За що? Це кухар нехай перепрошує. А не ти. Горох — це не твоя парафія, Сансо.

— Мені... мені прикро, що мій лорд-чоловік невдоволений.

— Невдоволений я зовсім не через горох. Для цього є Джофрі, і моя сестричка, і мій лорд-батько, і ще три сотні клятих дорнян.

Княжича Оберина з лордами він влаштував у наріжному форту з краєвидом на місто, якнайдалі від Тайрелів, мало не за межами Червоної фортеці. Але й цього виявилося недосить. У харчівні на Блошиному Дні вже встигла спалахнути сварка, в результаті якої один з тайрелівських солдатів загинув, а двоє людей лорда Гаргалена обварилися, а потім ще одна буча зчинилася у дворі: крихітна зморщена матуся Мейса Тайрела обізвала Еларію Санд «сучкою-гадючкою». Щоразу як Тиріон випадково зустрічався з Оберином Мартелом, княжич питав, коли вже в меню буде правосуддя. Тож переварений горох турбував Тиріона найменше, але він не хотів обтяжувати юну дружину своїми турботами. У Санси своїх прикростей вистачає.

— Нормальний горох,— коротко мовив він.— Зелений та круглий — чого ще від гороху чекати? І взагалі, я собі добавки візьму, якщо ваша ласка, міледі.

Він жестом підкликав Подрика Пейна, і той навалив йому на тарілку стільки гороху, що баранини вже й не видно було. «От дурень,— подумав Тиріон.— Тепер доведеться все це з’їсти, бо їй знову буде прикро».

Вечеря закінчилась у напруженій мовчанці — останнім часом так бувало дуже часто. А після, коли Под уже збирав зі столу кухлі й тарілки, Санса попросила в Тиріона дозволу навідатись у богопраліс.

— Як хочеш.

Він уже звик до вечірніх дружининих молитов. У королівському септі вона теж молилася, частенько запалювала свічки Матері, Діві й Стариці. Тиріону така набожність видавалася надмірною, та на місці Санси, мабуть, і сам би благав допомоги від богів.

— Зізнаюся, я про давніх богів знаю зовсім мало,— сказав він, намагаючись виявити люб’язність.— Може, колись трохи просвітиш мене? Можу навіть з тобою сходити.

— Ні,— миттю озвалася Санса.— Вам... дякую за пропозицію, але... там немає богослужінь, мілорде. Ні жерців, ні співів, ні свічок. Тільки дерева й беззвучна молитва. Вам буде нудно.

— Так, твоя правда...— («Вона мене знає краще, ніж я гадав»).— Хоча шелест листя — приємна переміна після септонового бубоніння про сім проявів доброчестя...— Тиріон махнув рукою, відпускаючи Сансу.— Але