Буря Мечів - Джордж Мартін

Нарешті хтось відібрав у неї кинджал. По щоках їй побігли пекучі як оцет сльози. Десять лютих круків дряпали їй обличчя гострими кігтями, здираючи шкіру, лишаючи глибокі борозни, червоні від крові. Кетлін відчувала цю кров на вустах.

«Як боляче,— подумала вона.— Наші діти, Неде, всі наші любі малюки! Рикон, Бран, Арія, Санса, Роб... Будь ласка, Неде, припини це, припини цей біль...» А білі сльози й червоні сльози все бігли, змішуючись, лишаючи обличчя подертим і пошматованим — оте обличчя, яке так кохав Нед. Кетлін Старк, здійнявши руки, дивилася, як з довгих пальців збігає кров, струменить по зап’ястках і затікає в рукави сукні. По руках повзли повільні червоні черв’яки, лізли під одяг. Лоскотно! Вона зареготала, але сміх перейшов у крик.

— Здуріла,— сказав хтось,— з глузду з’їхала.

— Кінчайте вже,— зронив хтось інший, і чиясь рука вхопила її за коси, як сама вона щойно тримала Бубонця, і Кетлін подумала: «Ні, ні, не обрізайте волосся. Нед обожнює моє волосся». Та горла торкнулася криця, й укус її був червоний і зимний.

Арія

Святкові намети були вже позаду. Трюхикаючи в мокрій глині й пом’ятій траві, віз зі світла знову заїхав у темряву. Попереду маячіла замкова прибрамна. Арія бачила, як на мурах рухаються смолоскипи, їхнє полум’я витанцьовувало й бушувало на вітрі. Світло тьмяно відбивалося від мокрих кольчуг і шоломів. На чорному кам’яному мості, що з’єднував Близнючок, теж рухалися смолоскипи — ціла колона їх струменіла з лівого берега на правий.

— Замок не зачинений,— зненацька мовила Арія. Сержант казав, що зачинений, але він помилився. Просто в Арії на очах поїхали вгору звідні ґрати, а через переповнений рів опустився підйомний міст. Арія побоювалася, що вартові лорда Фрея не пустять їх усередину. На мить вона закусила губу, занадто схвильована, щоб усміхатися.

Гончак зупинив коней так раптово, що вона мало не вилетіла з воза.

— Кляте сьоме чортове пекло! — вилаявся він, а ліве колесо вже почало вгрузати в болото. Віз повільно нахилявся.— Злазь,— гаркнув Кліган до Арії, долонею ляснувши її у плече, щоб скинути на землю. Дівчинка легко приземлилася, як учив її Сиріо, й миттю підскочила на ноги; все обличчя її було в багнюці.

— Що ви робите! — заверещала вона. Гончак теж зістрибнув з воза. Відірвавши на передку лавку, він дістав захований там пояс з мечем.

Тільки тоді Арія почула, що з замкової брами рікою криці й вогню виплеснулися вершники: тупіт копит їхніх дестрієрів, які переїжджали підйомний міст, майже губився в гуркоті барабанів із замку. І люди, і коні були закуті в крицю, кожен десятий ніс смолоскип. Решта ж мали бойові топори — барди з піками на кінцях, з важкими костодробильними, збруєчавильними лезами.

Далині завив вовк. Звук був не надто гучний на фоні таборового галасу, музики й низького зловісного гуркоту розбурханої ріки, але Арія його почула. Тільки, мабуть, не вухами. Виття прошило її як ніж, проймаючи люттю й горем. А з замку все виїздили й виїздили вершники колоною по чотири в ряд, без кінця-краю,— лицарі, зброєносці й вільні вершники, смолоскипи й барди. А там, звідки вони їхали, теж гуло.

Роззирнувшись, Арія помітила, що замість трьох величезних святкових наметів лишилося тільки два. Той, що посередині, завалився. Якусь мить вона не могла зрозуміти, що бачить. А тоді завалений намет лизнуло полум’я, а за першим попадали і решта два, накриваючи важким проолієним полотном усіх, хто був усередині. Повітря прошили підпалені стріли. Загорівся другий намет, потім третій. Зойки залунали так гучно, що навіть крізь музику можна було вже розрізнити й слова. Перед кострищем ворушилися темні тіні, криця їхніх обладунків здалеку світилася жовтогарячим.

«Бій,— збагнула Арія.— Це бій. А вершники...»

Не було вже часу спостерігати за наметами. Оскільки річка вийшла з берегів, у кінці підйомного мосту вода доходила коням до черева, та вершники з плюскотом проривалися вперед, гнані музикою. Вперше за вечір з обох замків лунала одна й та сама пісня. «А я її знаю»,— зненацька згадала Арія. Її співав Том Семиструнець тої дощової ночі, коли беззаконники заночували у броварні з братами.

— Хто ти такий, щоб я вклонявсь? —

Пихатий мовив лорд...

Фреївські вершники продиралися крізь болото й бур’ян, і от дехто з них угледів воза. Троє вершників відділилися від кавалькади, хлюпаючи по калюжах.

— В котячу шубу ти убравсь...

Кліган одним ударом меча звільнив Невідомця, прив’язаного до воза, та стрибнув йому на спину. Рисак одразу зрозумів, чого від нього треба. Нашорошивши вуха, він полетів до дестрієрів.

І кігті грізний лев гострить,

Та в мене кігті теж,...

Сто разів Арія молилася за смерть Гончака, але зараз... У руці в неї був камінь, слизький від грязюки,— вона й гадки не мала, як він там опинився. «В кого жбурнути?»

Від брязкоту металу вона аж підстрибнула: це Кліган відбив убік першу барду. Поки він зчепився з першим вершником, другий заїхав ззаду й націлив удар йому в пояс. Невідомець крутнувся, тож барда тільки ковзнула, видираючи шмат мішкуватої селянської сорочки й оголюючи лати під нею. «Він один проти трьох». Арія досі стискала камінь. «Вони його точно вб’ють». Вона подумала про Майку, різницького сина, який так недовго побув її другом.

І тут вона побачила, що третій вершник летить на неї. Арія кинулася за віз. «Страх ранить глибше за меч». Чути було барабани, бойові ріжки й волинки, іржали коні, скреготала криця об крицю, та всі ці звуки були мов десь далеко. Лишився тільки вершник, який нісся на неї з бардою в руці. Поверх обладунків він був у сюрко, на якому дівчинка розгледіла дві вежі: Фрей! Вона нічого не розуміла. Дядько одружується з донькою лорда Фрея, Фреї — братові друзі.

— Ні! — заверещала вона, коли чоловік обігнув віз, але вершник і уваги не звернув.

Коли він замахнувся, Арія жбурнула камінь — так, як колись жбурнула кислицю в Гендрі. Гендрі вона поцілила просто межи очі, та цього разу трохи промазала, й камінь відскочив од скроні. Це затримало вершника, та тільки на мить. Арія відступила,