Володар Туману - Карлос Руїс Сафон
Макс хотів був щось заперечити, але доглядач маяка зробив йому знак мовчати.
— Я вам розповів більше, ніж вам варто знати, — підсумував Віктор Крей. — Не підганяй події, Максе. Забудь про Якоба Фляйшмана і сьогодні ж спали всі плівки. Це найкраща порада, яку я можу тобі дати. А тепер, юначе, йди.
* * *
Віктор Крей дивився, як Макс на велосипеді спускається крутосхилом. Сказані хлопцеві слова були суворі й несправедливі, проте в глибині душі старий вірив, що мусив вчинити саме так. Хлопець був тямущий, його неможливо було ошукати. Макс усвідомлював, що старий щось приховав, але навіть уявити не міг масштабів таємниці. Події прискорювалися, і по двадцяти п’ятьох роках страх і тривога через появу доктора Каїна знов постали перед Віктором Креєм на схилі життя, коли він почувався слабким і самотнім.
Він спробував викинути з голови гіркий спогад усього свого життя, пов’язаний із цим лиходієм: від брудного кварталу, де минуло Вікторове дитинство, до затворництва на цьому маяку. Володар Туману спалив його найкращого друга дитинства, відняв єдину кохану жінку і — нарешті — вкрав у нього кожну хвилину зрілих років його довгого життя, перетворивши Віктора Крея на свою тінь. Нескінченними ночами на маяку старий зазвичай думав про те, яким могло би бути його життя, якби долі не заманулося, щоб перетнулися їхні шляхи — Віктора й цього могутнього чаклуна. Тепер він знав, що спогади, які супроводжуватимуть його в останні роки, будуть лише вигаданими епізодами з життя, якого він так і не прожив.
Його єдина надія була пов’язана тепер із Роландом — з твердою обіцянкою, яку він дав сам собі: убезпечити Роландове майбутнє від цього кошмару. Залишалося надто мало часу, а сили в нього були вже не ті, що колись. За якихось два дні виповниться двадцять п’ять років з тієї ночі, коли «Орфей» потонув за кілька метрів звідси, і Віктор Крей відчував, що сили Каїна з кожною хвилиною зростають.
Наблизившись до вікна, старий подивився на темний обрис «Орфея», що лежав у синіх водах бухти. Залишалося кілька годин до заходу сонця й настання, можливо, його останньої ночі на маяку.
* * *
Коли Макс зайшов до будинку на узбережжі, записка Алісії й далі лежала на столі в їдальні, а це означало, що сестра досі не повернулася з побачення з Роландом. Самотність, що панувала в домі, додалася до самотності, яку відчував Макс у цю хвилину. В голові у нього досі лунали слова старого. Хоча Максові було прикро, що доглядач маяка так із ним повівся, він не ображався на старого. Він був певен, що той щось приховує, але знав: коли старий так чинить, то має на це вагому причину. Хлопець піднявся до своєї кімнати й витягнувся на ліжку, думаючи про те, що ця справа йому не до снаги: хоча деталі головоломки в нього перед очима, він не знає, як їх зібрати докупи.
Можливо, варто дослухатися порад Віктора Крея й забути бодай на кілька годин усю цю історію. Кинувши погляд на нічний столик, хлопець побачив, що книжка про Коперника, якої він кілька днів не гортав, досі там — наче раціональна протиотрута від усіх загадок, що оточували його. Він розгорнув книжку на тому місці, до якого дочитав минулого разу, та спробував зосередитися на роздумах про рух планет у космосі. Не виключено, що допомога Коперника знадобиться йому, щоб розгадати цю загадку. Однак він іще раз упевнився, що Коперник обрав не той час, щоб з’явитися на світ. У безмежному всесвіті було надто багато речей, неприступних для людського розуму.
Розділ тринадцятий
За кілька годин, коли Макс уже повечеряв і дочитати йому залишалося якихось десять сторінок, він почув, як до саду перед будинком в’їздять велосипеди. До Макса долинали приглушені голоси Роланда й Алісії: вони ще майже годину шепотілися на ґанку. Близько півночі Макс знову поклав книжку на нічний столик і вимкнув лампочку. Нарешті він почув, як Роландів велосипед віддаляється дорогою, що простяглася вздовж берега, а тоді долинули кроки Алісії, котра повільно піднімалася сходами. Сестрині кроки на якусь мить завмерли біля Максових дверей. Невдовзі вони подріботіли ще кілька метрів до її кімнати. Макс чув, як сестра, скинувши туфлі на дощану підлогу, повалилася на ліжко. Він згадав, як Роланд цілував Алісію уранці на березі, й посміхнувся у напівтемряві. Цього разу хлопець був певен, що сестра засне набагато пізніше, ніж він.
* * *
Наступного ранку Макс прокинувся ще до сходу сонця і вдосвіта вже крутив педалі, поспішаючи до селищної пекарні з наміром купити смачний сніданок, поки Алісія не приготувала щось на свій розсуд (намащений мармеладом і маслом хліб із молоком). Уже був ранок, а селище досі стояло тихе-тихе, і це нагадало Максові недільні ранки в місті. Лише поодинокі мовчазні перехожі переривали цей летаргічний сон вулиць, на яких навіть будинки з напівпрочиненими віконницями, здавалося, ще спали.
Вдалині, за молом, кілька рибацьких човнів, що складали місцевий флот, на цілісінький день виходили в море. Пекар і його юна дочка, дебела й рум’яна, втричі товща за Алісію, привіталися з Максом і, передаючи йому тацю зі щойно випеченими булочками, запитали про самопочуття Ірини. Новини тут мали крила, і тутешній лікар, відвідуючи хворих, здається, не лише ставив їм термометри.
Максові вдалося повернутися додому, поки щойно випечені ласощі ще зберігали тепло, проти якого неможливо було встояти. Без годинника він не знав точного часу, але припускав, що було близько восьмої. Йому не хотілося чекати, поки прокинеться Алісія, тож хлопець вирішив удатися до хитрощів. Під приводом гарячого сніданку він поклав на тацю здобу й кілька серветок, поставив склянки з молоком і піднявся сходами до кімнати Алісії. Кісточками пальців він стукав у двері, поки сестра нарешті не озвалася, пробурмотівши щось невиразне.
— Доставка в кімнату, — мовив Макс. — Можна ввійти?
Штовхнувши двері, він увійшов до кімнати. Алісія лежала, сховавши голову під подушку. Макс роззирнувся і завважив розкидані на стільцях одіж та особисті речі
