Володар Туману - Карлос Руїс Сафон

Макс одразу впізнав сад статуй, який вони вже бачили на першій плівці Якоба Фляйшмана кілька днів тому. Цього разу статуї знову стояли не так, як пам’ятав Макс. Як і на першій плівці, камера почала рухатися від фігури до фігури без переходів і пауз. Що два метри об’єктив камери зупинявся навпроти обличчя однієї зі статуй. Макс роздивився одне по одному застиглі лиця цієї зловісної циркової трупи — тепер він міг уявити, як її учасники гинуть у цілковитій темряві в трюмі «Орфея», куди ринула крижана вода.

Нарешті камера повільно наблизилася до фігури, що стояла в центрі шестикутної зірки. Це був блазень. Доктор Каїн. Володар Туману. Макс упізнав нерухому фігуру кота біля його ніг — той простягав у порожнечу пазуристу лапу. Хлопець не пригадував, чи бачив його в саду статуй, але міг би заприсягтися, що дивовижна схожість цього страхітливого кам’яного кота із тим створінням, якого Ірина підібрала в перший день на станції, аж ніяк не випадкова. Дивлячись на ці фігури під стукотіння дощу об шибки, поки гроза віддалялася в бік суходолу, дуже легко було повірити в історію, яку розповів їм сьогодні доглядач маяка. Зловісної присутності цих загрозливих постатей було досить, щоб відкинути будь-який сумнів, хоч яким розважним він би здавався.

Камера наблизилася до обличчя блазня, зупинилася за півметра від нього й кілька секунд не рухалася. Глянувши на бобину, Макс пересвідчився, що плівка закінчується й залишилося переглянути метри два. Якийсь рух на екрані привернув його увагу. Кам’яне обличчя майже непомітно поворухнулося. Макс підвівся й підійшов до стіни, на яку проектувалося зображення. Зіниці кам’яних очей розширилися. А губи повільно розтяглися в жорстокій посмішці, викривши довгий ряд великих і гострих, наче у вовка, зубів. Макс відчув, що до горла йому підкотився клубок.

За кілька секунд зображення зникло, і Макс почув звук обертання порожньої бобини. Плівка закінчилася.

Вимкнувши проектор, Макс глибоко вдихнув. Тепер хлопець вірив усьому, що розповів Віктор Крей, але від цього йому не лише не полегшало, а радше навпаки. Він піднявся до своєї кімнати й зачинив двері. У вікні даленів сад статуй. Територію за білим муром знову огорнув густий непроглядний туман.

Однак того вечора танцюючий туман з’явився не з лісу, а мовби виходив із саду.

За кілька хвилин Макс, який намагався заснути й викинути з голови обличчя блазня, що стояло в нього перед очима, уявив, що це ніякий не туман, а холодне дихання доктора Каїна, котрий, посміхаючись, очікував часу свого повернення.

Розділ дванадцятий

Наступного ранку Макс прокинувся з ватяною головою. За вікном стояла сонячна днина. Хлопець ліниво потягнувся й узяв зі столика свого кишенькового годинника. Найперша його думка була, що годинник зламався. Макс підніс його до вуха й пересвідчився, що механізм працює чудово, отже, це він збився з курсу. Була дванадцята година.

Він скочив з ліжка й побіг сходами вниз. На столі в кухні лежала записка. Макс узяв її, записка була написана витонченим почерком сестри:

Добридень, спляча красуне!

Коли ти читатимеш цю записку, я вже буду на березі з Роландом. Я позичила в тебе велосипед, сподіваюсь, ти не проти. Я бачила, вчора ввечері ти переглядав «кіно», тому вирішила тебе не будити. Тато телефонував рано вранці й сказав, що вони поки не знають, коли повернуться додому. Стан Ірини не змінився, але лікарі сподіваються, що за кілька днів вона вийде з коми. Я переконала тата (а це було нелегко), щоб він про нас не турбувався.

Звісно, сніданку немає.

Ми будемо на березі. Приємних снів…

Алісія

Макс тричі перечитав записку, а тоді знову поклав її на стіл. Побіг нагору й швидко умив лице. Потім одягнув плавки та синю сорочку й пішов до гаража по другий велосипед. Хлопець іще не виїхав на дорогу, що вела до берега, а його шлунок уже вимагав своєї ранкової порції. Діставшись селища, Макс змінив курс і поїхав до ратушної площі, де містилася пекарня. За п’ятдесят метрів од неї вже чулися смачні запахи, на які негайно відреагував його шлунок, і Макс переконався, що прийняв вірне рішення. Після трьох невеличких кексів і двох шоколадок він знову взяв курс на берег, а на його обличчі сяяла усмішка праведника.

* * *

Алісія поставила велосипед при в’їзді на дорогу, що вела до берега, де стояла халабуда Роланда. Залишивши поряд і свій, Макс подумав: хоча селище не схоже на кубло дрібних злодіїв, проте купити замки буде не зайве. Поглянувши на маяк, який височів над скелями, хлопець попрямував до берега. Максові залишалося пройти кілька метрів порослою високою травою стежиною, що виходила до бухти, коли він спинився.

На березі, метрів за двадцять од місця, де стояв Макс, на півдорозі між морем і піском, лежала Алісія. Над нею, підтримуючи Алісію за талію, схилився Роланд і цілував її у губи. Макс відступив на крок і сховався за кущами, сподіваючись, що його не побачать. Кілька секунд він стояв отак, не рухаючись і міркуючи, що тепер робити. Наблизитися до них із безглуздою усмішкою та привітатися? Чи поїхати кудись на велосипеді?

Макс не любив шпигувати, але не втримався й ще раз подивився з-за буйних рослин на сестру й Роланда. Він чув їхній сміх і бачив, як рука Роланда боязко погладжує тіло Алісії,— при цьому рука так тремтіла, що було зрозуміло: це він уперше або щонайбільше вдруге опинився в такій ситуації. Макс запитав себе, чи в сестри це теж перша така пригода і, на свій подив, зрозумів, що не може дати відповіді на цю загадку. Хоча вони все життя прожили під одним дахом, Алісія була для Макса таємницею під сімома печатками.

Хлопець почувався спантеличеним: побачити Алісію, котра лежить на березі й цілується з Роландом, було для нього повною несподіванкою. Він з самого початку здогадався, що між Роландом і сестрою пробіг взаємний струм, але одна справа це уявляти, і зовсім інша — бачити на власні очі. Макс іще раз подивився на них, і раптом відчув, що не має права бути тут, бо ця мить належить тільки його сестрі й Роландові. Він тихенько повернувся до велосипеда й поїхав геть.

Дорогою Макс запитував себе, чи не ревнує. Мабуть, просто роками він гадав, нібито його сестра