Володар Туману - Карлос Руїс Сафон

— велика дівчинка, котра не має ніяких секретів і, звісно, ні з ким не цілується. Хлопець засміявся з власної наївності, і поступово побачене почало його втішати. Він не міг передбачити, що станеться наступного тижня чи наприкінці літа, але того дня Макс був певен, що сестра почувається щасливою. Такою він не бачив її вже багато років.

Макс знову поїхав до центру селища й загальмував біля місцевої бібліотеки. Перед входом стояла стара засклена дошка оголошень з розкладом та іншими об’явами, там же висіла місячна афіша єдиного на багато кілометрів навкруги кінотеатру й мапа селища. Зосередивши увагу на мапі, Макс уважно її вивчив. Вигляд селища більш-менш відповідав його уявленню про місцевість.

Мапа в подробицях відтворювала порт, центр селища, північний берег, де стояв дім Карверів, бухту, де на глибині лежав «Орфей», маяк, спортивні майданчики поблизу станції й місцевий цвинтар. Чому він раніше не подумав про це? Макс подивився на годинник: той показував десять хвилин на третю. Сівши на велосипед, він поїхав головною вулицею вглиб селища до невеликого цвинтаря, де сподівався знайти могилу Якоба Фляйшмана.

* * *

Місцевий цвинтар був класичної прямокутної форми; розташувався він у кінці обсадженої з обох боків високими кипарисами висхідної дороги. Нічого особливого. Трохи постарілі мури та звичайний для всіх цвинтарів краєвид: за винятком кількох днів на рік, коли відвідують померлих, сюди рідко хто приходив, хіба що на похорон. Брама була прочинена, а побите іржею металеве оголошення сповіщало, що цвинтар відкритий для відвідувань з дев’ятої години ранку до п’ятої по обіді влітку та з восьмої до четвертої взимку. Може, там і був якийсь сторож, але Макс його не завважив.

Ідучи туди, Макс гадав, що побачить похмуре зловісне місце, однак сяйливе літнє сонце надавало цвинтарю подоби невеличкого монастиря, спокійного та трохи сумного.

Притуливши велосипед до муру, хлопець ступив на територію цвинтаря. Там було багато скромних надгробків у традиційному стилі, а довкола них зводилися новіші склепи.

Макс припускав, що Фляйшмани свого часу могли поховати маленького Якоба десь подалі звідси, однак інтуїція підказувала йому, що рештки спадкоємця доктора Фляйшмана спочивають у тому самому селищі, де він народився. Максові знадобилося майже півгодини, щоб знайти могилу Якоба на краю цвинтаря в тіні двох старих кипарисів. Це був невеликий кам’яний склеп, якому час і дощі надали дещо занедбаного вигляду. Високий склеп нагадував будиночок із почорнілого, вкритого мохом мармуру із залізними дверцятами, обабіч яких стояли скульптури двох ангелів, що сумно дивилися на небо. На заіржавілому прутті дверцят з незапам’ятних часів зберігся букетик сухих квітів.

Макс відчув піднесену ауру цього місця, де — попри те, що сюди вочевидь давно ніхто не приходив, — відгомін болю та трагедії здавався досі свіжим. Кам’яними плитками Макс підійшов до склепу й зупинився на порозі. Дверцята були напівпрочинені, зсередини віяв затхлий запах. Довкола стояла абсолютна тиша. Хлопець кинув останній погляд на кам’яних ангелів, що стерегли могилу Якоба Фляйшмана, і ввійшов до склепу, розуміючи, що, коли завагається бодай на хвилину, то чимдуж чкурне звідси.

Всередині склепу було темно, і Максові вдалося розгледіти розкидані по підлозі зів’ялі квіти — вони вели до надгробка з викарбуваним іменем Якоба Фляйшмана. Однак було тут іще дещо. На плиті, що ховала рештки хлопчика, під його іменем виднілося зображення обведеної колом шестикутної зірки.

По спині Макса пробігли мурашки, і він уперше запитав себе, навіщо прийшов у це місце сам. Сонячне світло за його спиною поволі тьмяніло. Макс дістав годинника: йому здалося, що, можливо, він тут надто затримався і сторож зачинив браму, залишивши його на цвинтарі, мов у пастці. Проте стрілки годинника показували кілька хвилин по третій. Макс глибоко зітхнув і заспокоївся.

Він востаннє оглянув склеп і, пересвідчившись, що тут немає нічого такого, що могло би пролити світло на історію доктора Каїна, вирішив іти. І тут хлопець завважив, що він у склепі не сам: якийсь темний силует скрадливо, наче комаха, рухався по стелі. Макс відчув, як годинник вислизає з його вкритих холодним потом рук, і підвів очі. Один із кам’яних ангелів, яких він бачив при вході, йшов догори ногами по стелі. Фігура зупинилася й, дивлячись на Макса, хижо посміхнулася й погрозила пазуристим пальцем. Риси обличчя, поступово змінюючись, перетворилися на знайому личину блазня, під якою ховався доктор Каїн. Макс прочитав у його погляді лють і ненависть. Хлопець хотів кинутися до виходу й утекти, але не міг поворухнутися. За кілька секунд видіння зникло у мороці, а Макс довгі п’ять секунд стояв, заклякнувши на місці, немов паралізований.

Оговтавшись, він щодуху побіг до виходу, не наважуючись озирнутися, поки врешті не сів на велосипед і не від’їхав метрів на сто від цвинтарної брами. Натискаючи на педалі, хлопець поступово узяв себе в руки. Він розумів, що став жертвою якогось трюку, жахливої маніпуляції його страхами. Та навіть якщо це було так, про те, щоб повернутися й забрати годинник, зараз не йшлося. Заспокоївшись, Макс знову поїхав до бухти. Але цього разу йому потрібні були не Алісія та Роланд, а старий доглядач маяка, до якого він мав декілька запитань.

* * *

Старий дуже уважно вислухав розповідь про те, що сталося на цвинтарі. Коли Макс замовк, доглядач маяка згідливо хитнув головою та знаком припросив хлопця сісти поруч.

— Я можу говорити з вами відверто? — запитав Макс.

— Саме цього я сподіваюсь од тебе, юначе, — відповів старий. — Ну, кажи.

— По-моєму, вчора ви не розповіли нам усього, що знаєте. Тільки не питайте, чому я так думаю. Просто серце підказує.

Обличчя доглядача маяка залишалося незворушним.

— А що ти ще думаєш, Максе? — запитав Віктор Крей.

— Думаю, цей доктор Каїн, чи як його там, щось затіває. І дуже скоро, — вів далі Макс. — А ще я думаю, що всі події останніх днів — лише знак того, що повинно статися.

— Того, що повинно статися, — повторив доглядач маяка. — Цікавий спосіб дати цьому визначення, Максе.

— Знаєте, пане Крей, — урвав його Макс, — щойно я пережив смертельний страх. Уже кілька днів відбуваються дуже дивні речі, і я певен, що моїй родині, вам, Роландові, мені самому загрожує небезпека. Я не хочу більше загадок.

Віктор Крей усміхнувся.

— Це мені подобається. Прямо й категорично, — невпевнено засміявся він. — Знаєш, Максе, я розповів вам учора історію доктора Каїна зовсім не для того, щоб вас розважити чи згадати старі часи. Я зробив це для того, аби ви знали, що відбувається, й пильнували. Ти занепокоєний кілька днів, а я двадцять п’ять