Володар Туману - Карлос Руїс Сафон

Розділ вісімнадцятий

На другий день після бурі, що спустошила берег за довгу ніч 23 червня 1943 року, Максимільян та Андреа Карвери повернулися до будинку на узбережжі з маленькою Іриною, якій уже не загрожувала небезпека, хоча для остаточного одужання їй потрібно було ще кілька тижнів. Потужний вітер, що пронісся селищем удосвіта, залишив по собі повалені дерева й електричні стовпи, викинуті з моря на алею човни та розбиті шибки на добрій половині фасадів тутешніх домів. Алісія з Максом мовчки сиділи на ґанку, і щойно вийшовши з автівки, яка привезла їх із міста, Максимільян Карвер з облич і подертого одягу дітей одразу завважив, що сталося щось жахливе.

Батько ще не встиг сформулювати перше запитання, та з погляду Макса зрозумів, що пояснень, якщо вони взагалі колись будуть, доведеться зачекати. Але хай що сталося, Максимільян Карвер знав, і для цього — а таке нечасто трапляється в людському житті — не потрібні були ні слова, ні докази: за сумними поглядами дітей прозирає кінець певного етапу їхнього життя, який безповоротно відійшов у минуле.

Перш ніж увійти до будинку, Максимільян Карвер зазирнув у бездонні очі Алісії, котра відчужено дивилася ген за обрій, немов сподівалася дістати звідти відповіді на всі запитання; запитання, на які ні він, ні будь-хто інший не зможуть відповісти. Раптом він подумав, що його дочка підросла й одного дня, якого вже недовго чекати, вирушить у нову путь на пошуки власних відповідей.

* * *

Залізничну станцію накрила хмара пари — це чахкав паровоз. Останні пасажири квапилися сісти у вагони й попрощатися з родичами та друзями, які проводжали їх до перону. Макс глянув на старий годинник, що зустрів їх тут у день прибуття до селища, й упевнився, що тепер його стрілки назавжди застигли на місці. Хлопець-носій підійшов до Макса й Віктора Крея з простягнутою рукою та явним бажанням отримати чайові.

— Валізи вже у вагоні, пане.

Старий доглядач маяка дав йому кілька монет, і хлопець відійшов, перераховуючи здобич. Макс і Віктор Крей усміхнулися, наче цей епізод видався їм кумедним і йшлося про звичайне прощання.

— Алісія не змогла прийти, тому що… — почав був Макс.

— Не треба. Я розумію, — урвав його старий. — Перекажи їй мої вітання. І бережи її.

— Авжеж.

Начальник станції дав свисток. Поїзд от-от мав рушити.

— Ви не скажете мені, куди їдете? — запитав Макс, вказавши рукою на поїзд, що чекав на рейках. Віктор Крей усміхнувся й простягнув хлопцеві руку.

— Хай куди б я їхав, я ніколи не зможу залишити ці місця.

Пролунав другий свисток. Віктор Крей мав уже піднятися до вагона. Контролер чекав на приступці.

— Мені треба йти, Максе, — мовив старий.

Макс міцно обійняв його, і доглядач маяка обхопив хлопця руками.

— Я маю для тебе дещо.

Макс узяв із рук старого невеличку коробочку. Легенько потрусив її, і всередині щось забряжчало.

— Ти не відкриєш її? — запитав старий.

— Коли ви вже поїдете.

Доглядач маяка стенув плечима.

Віктор Крей підійшов до вагона, й контролер простягнув йому руку, допомагаючи піднятися. Коли доглядач маяка був уже на верхній приступці, Макс кинувся до нього.

— Пане Крей!

Старий обернувся і з цікавістю подивився на хлопця.

— Приємно було з вами познайомитися, пане Крей.

Віктор Крей востаннє усміхнувся йому й злегка тицьнув себе вказівним пальцем у груди.

— Мені також, Максе, — озвався він. — Мені також.

Поїзд повільно рушив, і слід його пари загубився вдалині. Макс стояв на пероні, поки поїзд перетворився на малесеньку цятку, яку вже неможливо було розгледіти на обрії. Лише тоді хлопець відкрив коробочку, яку дав йому старий, і виявив у ній низку ключів. Макс усміхнувся. Це були ключі від маяка.

Епілог

Останні тижні літа принесли нові звістки про війну, яка — в цьому були впевнені всі — мала от-от скінчитися. Максимільян Карвер відкрив свою майстерню в невеличкому приміщенні неподалік майдану, де стоїть церква, і невдовзі в селищі не залишилося жодного мешканця, який би не відвідав цю крамничку чудес Максового батька. Маленька Ірина повністю одужала й, здавалося, не пам’ятала пригоди, що трапилася з нею на сходах будинку на узбережжі. Вони з матір’ю звикли подовгу прогулюватися берегом, шукаючи мушлі й невеличкі скам’янілості, з яких розпочали збирати колекцію, що восени обіцяла зробитися предметом заздрощів нових Ірининих однокласниць.

Макс, вірний дорученню старого доглядача, щовечора приїздив на велосипеді до маяка й запалював світло, яке до світанку мало вести кораблі. Хлопець піднімався на вежу й звідти дивився на море, як це робив упродовж майже всього свого життя Віктор Крей.

Стоячи одного вечора на маяку, Макс виявив, що його сестра Алісія ходить на берег — туди, де стояла халабуда Роланда. Вона приходила сама й годинами мовчки сиділа на піску, втупившись поглядом у море. Вони вже ніколи не розмовляли так, як робили це, коли з ними був Роланд, й Алісія ніколи не згадувала те, що сталося тієї ночі в бухті. Макс від самого початку поважав її мовчання. В останні дні вересня, що передвіщали настання осені, образ Володаря Туману, здавалося, остаточно вивітрився з їхньої пам’яті, наче сон на світанку.

Часто, дивлячись із маяка униз на Алісію, котра сиділа на березі моря, Макс згадував слова Роланда, коли той зізнався, що, можливо, це буде його останнє літо в селищі, якщо його заберуть до війська. Тепер, хоча брат із сестрою майже не розмовляли про це, Макс знав, що спомин про Роланда й про це літо, коли вони обоє зіштовхнулися з чаклунством, назавжди залишиться з ними й єднатиме їх усе життя.

Примечания

1

Лімб — місце, де праведники зі Старого Заповіту чекають на пришестя Месії.— Тут і далі прим. пер.

2

Лляло — стік для нечистот на кораблі.

3

Літанія — урочиста церковна відправа й католицька молитва.