Володар Туману - Карлос Руїс Сафон
На березі було порожньо, й відплив потягнув Роландів човен у море, де невдовзі його мала підхопити течія; скоро невеличке суденце безповоротно загубиться в безмірі океану. Макс наблизився до самісінького моря й обполоснув лице та плечі прохолодною водою. Тоді підійшов до завороту, за яким відкривалося зручне місце для риболовлі, й сів на каміння, зануривши ноги у воду й сподіваючись віднайти спокій, якого не приніс йому сон.
Макс відчував, що за подіями останніх днів таїться якась логіка. В повітрі витало відчуття невідворотної небезпеки, і якщо зосередитися на цьому, можна було накреслити висхідну лінію появ доктора Каїна. З кожною годиною, що збігала, його присутність, здавалося, ставала відчутнішою. В очах Макса це було схоже на складний механізм, у якому деталі припасовувалися одна до одної, а осереддям було темне минуле Якоба Фляйшмана: від зафіксованих на плівці загадкових відвідин саду статуй до неймовірної істоти, яка щойно ледь не вкоротила їм віку.
Підсумувавши події дня, Макс зрозумів, що вони не можуть дозволити собі розкіш бездіяльно чекати на нову зустріч із доктором Каїном — слід було упередити його дії та спробувати передбачити, яким буде його наступний крок. Для Макса існував лише один спосіб це з’ясувати: йти слідами, що їх Якоб Фляйшман залишив багато років тому на своїх плівках.
Не збираючись будити Алісію та Роланда, Макс сів на велосипед і поїхав до будинку на узбережжі. Вдалині, над лінією обрію, з нічого виникла темна цятка й почала поширюватися, мов смертоносний газ. Це зароджувалася буря.
* * *
Повернувшись додому, Макс вставив у проектор бобину. Поки він їхав, температура значно знизилася й продовжувала падати. Перші відлуння бурі долинали між поодинокими поривами вітру, що стукотів у віконниці. Перш ніж увімкнути проектор, Макс побіг сходами нагору й напнув на себе суху одіж. Стара дощана підлога рипіла в нього під ногами — здавалося, вона не витримає натиску вітру. Перевдягаючись, Макс у вікно побачив, що буря, наближаючись, вкрила небо темною габою на кілька годин раніше, ніж зазвичай западала ніч. Хлопець зачинив вікно на засувку й спустився до вітальні, щоб увімкнути проектор.
На стіні знову ожили кадри, і Макс зосередився на них. Цього разу камера рухалася знайомими місцями — коридорами будинку на узбережжі. Макс упізнав інтер’єр вітальні, де сидів зараз, переглядаючи плівку. Оздоблення й меблі були інші, будинок мав розкішний і помпезний вигляд перед об’єктивом, що повільно окреслював кола та являв очам стіни й вікна, мовби прочинивши двері пастки часу, крізь які можна було потрапити в помешкання десятирічної давнини.
Кілька хвилин на першому поверсі — і плівка переносила глядача на другий.
Зупинившись на порозі в коридорі, камера наблизилася до дверей, що вели до кімнати, в якій до злощасної пригоди мешкала Ірина. Двері прочинилися, й камера проникла в напівтемне приміщення. Тут було порожньо, й камера зупинилася перед стінною шафою.
Кілька секунд на екрані нічого не відбувалося, й об’єктив не зафіксував у порожній кімнаті жодного руху. Та раптом дверцята шафи рвучко відчинилися, вдарившись об стіну, й захиталися на завісах. Макс напружив зір, аби розгледіти, що було всередині темної шафи, й завважив, як із мороку з’явилася рука в білій рукавичці, що тримала на ланцюжку якийсь блискучий предмет. Макс відгадав, що мало статися за мить: із шафи вийшов доктор Каїн й усміхнувся в камеру.
Макс упізнав предмет, що його тримав доктор Каїн, — це був подарований батьком годинник, що його хлопець загубив у склепі Якоба Фляйшмана. Тепер годинник був у руці чаклуна, котрий якимось чином — у фантасмагоричному світі чорно-білих образів, що з’являлися зі старого проектора, — заволодів Максовою найбільшою дорогоцінністю.
Камера наблизилася до годинника, і Макс виразно побачив, як його стрілки з неймовірною швидкістю, яка дедалі наростала, рухаються назад, поки їхнє мигтіння не зробилося таким швидким, що за ним неможливо було встежити. Невдовзі з циферблата пішов дим, посипалися іскри, й урешті-решт годинник загорівся. Макс зачудовано споглядав це видовище, не в змозі відірвати очей від палаючого годинника. За мить камера різко розвернулася до стіни й вихопила старий туалетний столик, над яким висіло дзеркало. Камера наблизилася до нього й завмерла, а в дзеркалі чітко відбилося обличчя того, хто тримав її в руках.
Макс проковтнув слину; нарешті він був сам-на-сам із тим, хто багато років тому знімав ці плівки в цьому ж таки будинку. Він упізнав дитяче усміхнене лице того, хто знімав сам себе. Той мав менше років, але риси обличчя й погляд були ті самі, що їх Макс часто бачив останніми днями: Роланд.
Плівка застрягла в проекторі, й зображення на екрані повільно згасло. Вимкнувши проектор, Макс стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння рук. Якоб Фляйшман і Роланд — одна людина.
Спалах блискавки на мить занурив вітальню в пітьму, і Макс завважив за вікном якусь людину, що стукотіла кісточками пальців у шибку й знаками просила дозволу ввійти. Запаливши у вітальні світло, Макс упізнав мертовно-бліде перелякане обличчя Віктора Крея, який, судячи з його виду, щойно побачив привида. Макс пішов до дверей і впустив старого. Вони мали багато про що поговорити.
Розділ п`ятнадцятий
Макс простягнув доглядачеві маяка чашку гарячого чаю й зачекав, поки той зігріється.
Віктор Крей весь тремтів, і Макс не знав, чи це через холодний вітер, що приніс із собою бурю, чи через страх, який старий вочевидь уже не в змозі був приховувати.
— Що ви робили там, надворі, пане Крей?
— Я був у саду статуй, — опанувавши себе, мовив старий.
Він зробив ковток і поставив чашку з паруючим чаєм на стіл.
— Де Роланд, Максе? — стривожено запитав доглядач маяка.
— А чого ви питаєте? — в голосі Макса вчувалася недовіра, яку викликав у нього старий після останніх відкриттів, зроблених хлопцем.
Доглядач маяка, мабуть, відчув його підозру й почав жестикулювати, наче хотів щось пояснити, але не міг добрати слів.
— Максе, цієї ночі станеться щось жахливе, якщо ми цьому не завадимо, —
