Танок драконів - Джордж Мартін

Нянько сів спереду на возі, узяв віжки й рушив через облоговий табір до мешкання їхнього нового пана, шляхетного Єзана зо Каґаза. Обабіч воза марширувало двоє солдатів-рабів.

Пенні не плакала, але очі в неї були червоні й нещасні, й вона не відривала погляду від Хрума. «Невже вона гадає, що все це зникне, якщо на нього не дивитися?» Сер Джора Мормонт теж ні на кого й ні на що не дивився. Сидів у ланцюгах, замислено скулившись.

А Тиріон роздивлявся всіх і все.

Юнкайський табір був не один — їх була ціла сотня, зведених один біля одного півмісяцем під мурами Міріна,— місто з шовку й парусини зі своїми проспектами і провулками, шинками і шльондрами, районами кращими і гіршими. Від блокадних ліній і до бухти, мов жовті гриби, виросли намети. Були тут маленькі й бідні — просто шматки старої брудної парусини, щоб захиститися від дощу і сонця, а поряд з ними — цілі парусинові касарні, куди вміщалися сотні вояків, і шовкові шатра завбільшки з палаци, прикрашені на центральній жердині блискучими гарпіями. Деякі табори були впорядковані: всі намети розташовувалися концентричними колами довкруж вогнища, зброя і лати зберігалися у внутрішньому колі, а конов’язь була у зовнішньому. А в інших, здавалося, панує хаос.

Сухі й обвуглені рівнини навколо Міріна на багато льє були голі-голісінькі, без жодного дерева, але юнкайські кораблі привезли з півдня ліс і шкури, яких вистало на шість велетенських метавок. Їх встановили з трьох боків міста, але всі на березі, а поряд були навалені купи каміння і складені діжки дьогтю та смоли, які тільки чекали, коли їх підпалять. Один із солдатів, який ішов поряд з возом, побачив, куди задивився Тиріон, і з гордістю повідомив, що всі метавки мають імена: Драконозгубниця, Гаргара, Донька Гарпії, Капосна Сестричка, Примара Астапора, П’ясть Маздана. Вивищуючись над наметами на сорок футів, метавки служили головними орієнтирами в облоговому таборі.

— Сам тільки їхній вигляд примусив королеву драконів упасти навколішки,— похвалися солдат.— І хай так і сидить у місті, смокчучи Гіздарів шляхетний прутень, бо ми розтрощимо її мури на друзки.

Тиріон побачив, як батожать раба: удар по удару перетворюють його спину на криваве місиво. Промарширувала шерега чоловіків, на кожному кроці брязкаючи ланцюгами; вони мали списи й короткі мечі, але були скуті між собою зап’ясток до зап’ястка і щиколотка до щиколотки. В повітрі пахло смажениною, і Тиріон побачив чоловіка, який білував собаку.

Бачив він і мерців і чув присмертних. Крізь дим, кінський дух і гострий запах моря з бухти проривався сморід крові й лайна. «Різачка»,— здогадався Тиріон, спостерігаючи, як двоє перекупних мечів виносять з одного з наметів труп. У Тиріона аж пальці зсудомило. Пошесть здатна викосити армію скоріше, ніж битва, колись сказав батько.

«Ще одна причина тікати звідси чимшвидше».

За чверть милі він передумав, і не без підстав. Навколо рабів, яких зловили на спробі втечі, зібралася юрма.

— Певен, наші маленькі коштовності будуть милі та слухняні,— сказав Нянько.— Дивіться, що буває з тими, хто намагається втекти.

Бранців прив’язали до хрестовин, і двійко пращників тренувалися, використовуючи їх замість мішеней.

— Найкращі пращники на світі. Замість каміння метають м’які свинцеві кульки.

Тиріон ніколи не міг зрозуміти, навіщо потрібні пращі, якщо стріли цілять набагато далі... але він ще не бачив толосян у роботі. Свинцеві кульки завдавали більше шкоди, ніж гладенькі камінці, якими користуються інші пращники, і тим паче більше шкоди, ніж стріли. Один з толосян поцілив бранцю в коліно — і воно вибухнуло фонтаном крові й кісток, а нижня частина ноги повисла на темно-червоному сухожиллі, як на мотузці, «Що ж, уже точно тікати не зможе»,— вирішив Тиріон, коли чоловік заверещав. У ранішньому повітрі його зойки змішувалися зі сміхом табірних повій і лайкою вояків, які закладалися, що пращник промаже. Пенні відвернулася, але Нянько схопив її за підборіддя й розвернув її голову.

— Дивися,— наказав він.— Ти теж, ведмедю.

Джора Мормонт, підвівши голову, втупився у Нянька. Тиріон бачив, як напружилися його руки. «Він його зараз задушить — і нам усім кінець». Але лицар лише скривився й обернувся поглянути на криваву виставу.

На сході у ранковій спеці мерехтіли височенні цегляні мури Міріна. Ось де шукали порятунку сердешні дурні. «Та скільки ще це місто пропонуватиме порятунок?»

Лише коли всі троє невдатних утікачів померли, Нянько знову взяв віжки. Віз покотився далі.

Табір хазяїна був на південний схід від Гаргари, майже в її тіні,— він розкинувся на кількох акрах. «Скромний намет» Єзана зо Каґаза виявився цілим палацом з лимонного шовку. На центральних жердинах усіх дев’ятьох його гострих верхівок сяяли на сонці позолочені гарпії. Зусібіч його оточували менші намети.

— Тут мешкають кухарі, наложниці й воїни нашого шляхетного пана, а ще кількоро бідних родичів,— пояснив Нянько, але ви, маленькі любчики, матимете особливі привілеї і ночуватимете в шатрі самого Єзана. Йому приємно тримати свої коштовності біля себе... Але не ти, ведмедю,— нахмурився він до Мормонта.— Ти здоровезний і потворний, тебе прикують надворі.

Лицар не озвався.

— Але спочатку вам потрібно вдягнути нашийники.

Нашийники були залізні, з легенькою позолотою, щоб поблискували на сонці. Валірійськими ієрогліфами на металі було викарбуване Єзанове ім’я, а за вухами чіплялося двоє крихітних дзвіночків, і кожен крок викликав веселий дзвін. Джора Мормонт прийняв нашийник у похмурій тиші, а от Пенні розплакалася, коли зброяр почав кріпити нашийник їй.

— Він такий важкий,— пожалілася вона. Тиріон стиснув її за руку.

— Зате він золотий,— збрехав він.— У Вестеросі високородні леді мріють про такі намиста.

«Краще вже нашийник, ніж тавро. Нашийник можна зняти». Йому пригадалася Шей — пригадався блиск золотого ланцюга, який стискався в неї на шиї.

Потім нянько наказав прикріпити ланцюги сера Джори до стовпа біля вогнища, а сам повів двох карликів у панський намет і показав, де вони спатимуть — у встеленому килимом закапелку, відокремленому від основного приміщення жовтою шовковою стінкою. Закапелок вони ділитимуть з іншими Єзановими коштовностями: з хлопчиком з кривими й волохатими «цапиними» ніжками, двоголовою дівчинкою з Мантариса, бородатою жінкою і тоненькою як верба істотою на ім’я Сладко, вбраною у мирське мереживо з місячним камінням.

— Намагаєтеся вгадати, чоловік