Танок драконів - Джордж Мартін

А в серці гаю чекало віродерево з проникливими червоними очима. Теон, зупинившись на березі ставка, похилив голову перед червоним різьбленим ликом. Навіть сюди долинав гуркіт барабанів — БУМ-дум-БУМ-дум-БУМ-дум. Як далекий грім, цей звук, здавалося, лине водночас звідусіль.

Ніч була безвітряна, сніг падав з холодного чорного неба прямо, проте листя серце-дерева шелестіло його ім’я. «Теон,— здавалося, шепотіло воно,— Теон».

«Давні боги,— подумав Теон.— Вони мене впізнали. Вони знають моє ім’я. Я був Теоном з дому Грейджоїв. Я був годованцем Едарда Старка, другом і братом його дітей».

— Будь ласка,— упав він навколішки.— Меч — це єдине, чого я прошу. Дозвольте мені померти як Теон, а не як Смердюк,— по його щоках побігли сльози, до неможливості гарячі.— Я був залізнородним. Сином... сином Пайку, з Островів.

Згори злетів листок, торкнувся чола, упав у ставок. Лежав на воді, червоний і п’ятипалий, як закривавлена рука. «...Бран»,— прошепотіло дерево.

«Вони все знають. Боги знають. Вони бачили те, що я зробив». І на якусь химерну мить Теонові здалося, що це Бранове обличчя вирізьблене на білому стовбурі віродерева, що це воно дивиться на нього згори вниз червоними очима, мудрими й сумними. «Бранів привид»,— подумав Теон, але ж це божевілля. Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив хлопчика і в житті його не скривдив. «Ми ж убили не Брана. Не Рикона. Це ж були малі мірошниченки з млина на Жолудевих Водах».

— Мені потрібні були дві голови, бо в іншому разі з мене глузували б... сміялися... вони...

— До кого ти говориш? — почувся голос.

Теон рвучко розвернувся, нажаханий, що його знайшов Ремсі, але то були пралі — Голлі, Горобина і ще одна, чийого імені він не знав.

— До привидів,— випалив він.— Вони шепочуть до мене. Вони... вони знають моє ім’я.

— Теон Перекинчик,— викрутила йому вухо Горобина.— Тобі потрібні були дві голови, еге ж?

— В іншому разі з нього посміялися б,— сказала Голлі.

«Вони не розуміють». Теон вирвався.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Тебе нам треба,— озвалася третя праля — старша, з низьким голосом, з сивиною в косах.

— Я ж тобі казала: люблю торкатися, Перекинчику,— посміхнулася Голлі. В її руці з’явився ніж.

«Можу закричати,— подумав Теон.— Хтось почує. В замку повно озброєних людей». Звісно, не встигнуть вони сюди добігти, як він уже лежатиме мертвий, просочуючи землю кров’ю, щоб напоїти серце-дерево. «І що в цьому поганого?»

— Торкнися,— сказав він.— Убий мене.

В голосі його було більше відчаю, ніж виклику.

— Ну ж бо. Покінчіть зі мною, як покінчили з іншими. З Жовтим Диком і рештою. Це ж були ви.

— Як ми могли таке вчинити? — розсміялася Голлі.— Ми — жінки. Цицьки і поцьки. Нас порають, а не бояться.

— Байстрюк тебе образив? — запитала Горобина.— Відрізав пальчики, так? Злупив з них шкіру? Вибив тобі зубки? Бідолаха! — поплескала вона його по щоці.— Цього більше не буде, обіцяю. Ти помолився — і боги послали нас. Хочеш померти як Теон? Ми тобі це забезпечимо. Це буде швидка й легка смерть, ти навіть болю не відчуєш,— посміхнулася вона.— Але спершу тобі доведеться поспівати перед Абелем. Він чекає на тебе.

Тиріон

— Лот номер дев’яносто сім,— ляснув батогом торгаш.— Пара карликів, навчених розважати публіку.

Торжище влаштували біля ріки, де широкий брунатний Скагазадан впадає в Невільничу бухту. Тиріон Ланістер відчував у повітрі запах моря, змішаний зі смородом стічних канав, викопаних позаду загород для рабів. Його не так мучила спека, як вологість. Повітря, здавалося, причавлює, лягаючи на голову і плечі, наче вогке покривало.

— Лот включає собаку і свиню,— оголосив торгаш.— Карлики їздять на них верхи. Зможете розважити гостей на наступному бенкеті або розважитися самі.

Покупці сиділи на дерев’яних лавках, попиваючи фруктові напої. Кількох обмахували віялами раби. Чимало з них було вдягнено у токари — особливе вбрання, яке так люблять у Невільничій бухті: елегантне, однак непрактичне. Інші вдягнулися простіше: чоловіки були у сорочках і плащах з каптурами, жінки — в яскравих шовкових сукнях. Швидше за все, це повії або жриці: тут, на сході, їх важко розрізнити.

Позаду лавок стояв гурт західняків, обмінюючись жартами і глузливо коментуючи дійство. «Перекупні мечі»,— одразу зрозумів Тиріон. Він помітив мечі, кинджали і чингали, пару метальних топорів, кольчуги під плащами. Чуприни, бороди й обличчя переважно видавали в них мешканців вільних міст, однак кількоро, мабуть, було з Вестеросу. «Вони купують? Чи прийшли сюди як на виставу?»

— Хто відкриє торги за цю пару?

— Триста,— крикнула матрона у старовинному паланкіні.

— Чотириста,— гукнув неймовірно товстий юнкаєць, який розвалився на ношах, неначе левіафан. Весь закутаний у жовтий шовк, облямований золотом, він був як чотири Іліріо. Тиріонові шкода було рабів, які змушені його тягати. «Принаймні мені такого робити не доведеться. Яка радість — народитися карликом!»

— Чотириста один,— сказала якась бабця у бузковому токарі. Торгаш кинув на неї квасний погляд, але ставку не скасував.

Раби-матроси з «Селейсорі Корана» продавалися по одному й коштували від п’ятисот до дев’ятисот срібняків. Загартовані моряки цінуються високо. Ніхто й не намагався опиратися, коли работоргівці взяли на абордаж їхній пошарпаний ког. Для них це просто зміна власника. Помічники капітана були людьми вільними, але вдова вододілу на подібний випадок підписала зобов’язання сплатити за них відкупне. Три вцілілі полум’яні пальці ще не продалися, але вони належать Царю світла й можуть розраховувати на повернення в червоний храм. Замість зобов’язання у них на щоках витатуйоване полум’я.

А от Тиріонові й Пенні так не пощастило.

— Чотириста п’ятдесят,— почулася ставка.

— П’ятсот.

Ціну пропонували і валірійською мовою, і гіскарським суржиком. Кількоро покупців робили ставки жестами: підносили палець, крутили зап’ястком, змахували розмальованим віялом.

— Добре, що вони нас продають разом,— прошепотіла Пенні.

Торгаш метнув на них погляд.

— Не розмовляти.

Тиріон стиснув Пенні за плече. До чола йому прилипли пасма світлого і чорного волосся, а до спини — лахміття, яке залишилося від сорочки. Вони і пропітніли, і просякли засохлою кров’ю. Тиріон не такий дурний, щоб опиратися работоргівцям, як Джора Мормонт, але це не означає, що йому вдалося уникнути кари. Собі він батоги заробив своїм довгим язиком.

— Вісімсот.

— Вісімсот п’ятдесят.

— Вісімсот п’ятдесят один.

«Ми двоє коштуємо як один матрос»,— подумав Тиріон. Хоча,