Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

І вже найостаннішої миті зненацька мені сяйнуло, що формула безсмертя дуже проста. Мине якась крихітна сотня літ — і люди ще раз відкриють для себе те, що хотіли привласнити два немічних злісних старигани. Але ніхто не стане щасливіший від того відкриття. Згасання таке ж природне, як і розквіт, порожнеча не страшна. І хоч би як там було, але ні навічно обраний президент тієї держави, над якою оце я зрину у вигляді аерозолів, ні правитель держави, що створила мене, — другого пришестя формули безсмертя не діждуться.

Немов попеляста блискавка прохромила мене й забрала з собою рештки думок. І…

— Поглянь-но, Мудрію, поглянь! Ніч розгорнула перед тобою свої шати. Бач, яка вона чарівна, ця ніч у чистій наготі!

Камінець поворухнувся під ногою, зірвався з місця й пропав у зрадливій порожнечі.

— Дивись, який місяць! Повний, ясновидий. Я тих місяців набачився вже та й набачився: величезних, червоних, як кров, чи дрібненьких та бліденьких, схожих на монету в руці лихваря. Але щоб такий… Озирнись, не бійся…

Підсвічені сріблястою зірницею, правителеві очі сяяли. Обережно, намагаючись навіть не дихати, Мудрець повернувся. Ліва нога ковзнула по схилу. Він похитнувсь — і ніч злегка гойднулася йому назустріч. Ген унизу жив своїм життям океан, блакитна стяга крізь усю його просторінь бігла аж до небокраю. Вона спокушала, вабила, манила за собою.

— Ось вона — богиня Селена! Така красуня висить над нами. Зорить, мов закохана діва. А зірки довкола неї кружляють у танку. Зовсім близько. Прямо над головою. Один крок — і доторкнешся до неї губами. Адже ти ступиш цей крок, Мудрію? Ступиш, якщо я попрошу?

Про щось своє бурмотів прибій. Співали цвіркуни. Теплими хвилями накочувалися пахощі нічних квітів і пестили ніздрі. Ще один камінець рипнув під узуванкою. Рипнув, одірвався від підошви й полетів униз — у свій нескінченний політ крізь тужавий вітер до зоряної стихії.

— Загасіть смолоскипи! Нумо, гостю, сміливіше! Що ж ти? Нумо ж…

Мудрець здригнувся. Зірки знову потяглись йому навстріч, пропонуючи опертя.

— Ви, вчені книжники, звіздарі, — ви дивні люди. Дивитесь на світ крізь запилені пергамена та зіниці телескопів. Можете сказати, скільки зморщок на місячному лику та скільки крапель води в морі. А того, що море прекрасне, що місяць чудовий, та й сама оця ніч просто чарівна, — ви навіть не помічаєте.

Однією рукою Мудрець намацав опору, але пальці ковзнули по холодному мармуру, і він знов її втратив.

— Тільки вчора я розмовляв з одним лікарем, — як оце зараз із тобою. Він був говіркіший за тебе, га, Мудрію! Але наша бесіда чомусь урвалася в найцікавішому місці. Він сказав «ні». І зробив останній крок — до прірви. То був його вибір. А ти?

Легкий бриз овіяв лиця тих, що стояли на терасі. Прохолодний подих океану збадьорив Мудреця. Він над силу розтулив губи, намагаючись заговорити. Задерев'янілий язик лише з третьої спроби виштовхнув з рота слова:

— Я… згоден… Я… відкрив таємницю манускрипта…

— Перелазь.

Він перевалився через балюстраду, важким лантухом упав на мозаїчну підлогу. Краєчок провалля, шурхітливі хвилі з гострими кам'яними стирчаками залишилися по той бік мармурової огорожі, в минулому, наче їх ніколи й не було. Мудреця тіпало, і йому здавалося, немов усі вісімдесят поверхів вирізьбленого в монолітній скелі палацу тріпочуть перед ним, охоплені страхом.

— Розв'яжіть йому руки. Охорона вільна. Всім іти геть. Я сказав — усім!

Начальник варти запопадливо уклонився кілька разів і пішов останній. Дзенькнув метал об метал. Над столом іскриною сяйнув і погас рубіновий перстень. Правитель узяв келих. Мудрець підвівся, повільно розтираючи зап'ястки.

— Стародавні сувої повідомили мені… Про те, як треба жити по правді… Як досягти злагоди в серці своїм… Як виростити сад у пустелі та як…

— Авжеж. І про це, звісно. Про це теж.

Правитель підступив до Мудреця так близько, що той відчув, яка напахчена його борода. Нездоланна сила відчувалася в цьому чоловікові. «Не опирайся» — заволало щось у душі Мудреця. І він слухняно кивнув сам собі.

— Ти знаєш, для чого тебе привели. Про сади в мене дбають садівники, про серце — ескулапи.

Мудрець глитнув слину.

— Так, повелителю, знаю. Я прочитав найважчий, дванадцятий, розділ. Мені вдалося розтлумачити тайнопис.

Правитель знову наповнив келих. Струснув з пальця крапелину вина — і та дзвінко розбилася об золото порожньої таці.

— То я жду, Мудрію.

— Повелителю! Таїна вічного життя… Цебто, вічного нема нічого… Але…

— Не викручуйся!

— Так, тепер можна з певністю сказати: древні знали, як зробити життя удвічі або й утричі довшим від його природного плину…

Сталеві пальці згребли одежу на грудях Мудреця з такою силою, що від неї з тріском одлетіли всі застібки разом, — правитель цупко тримав Мудреця за горло:

— Ти, хробак! Слухай уважно. У мене є все. Крім одного. Майбутнє втікає від мене. Я не владний над ним. Вісімдесят сім разів зустрічав я весну. А тепер бачу: руки вже не ті, та й зір загубив гостроту. Я старий. Кволий та безпорадний.

Зірки вмить потьмяніли, місяць луснув, мов піхур, — світ пропав.

… Кволий, кволий, кволий… Пальці обм'якли.

І легені, що мало не сплющились, із хлипом вірвалося повітря — Мудрець мало не похлинувся першим ковтком.

— Ви ледь не задушили мене, правителю.

— Людину, Мудрецю, не так легко задушити.

Є шлях, що веде до подовження життя. Але це шлях — у прийдешнє… Він жаский. Зробити своє буття тривалішим… можна