Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Час наближався до полудня. Крупинки, що вже розчинилися в кухлику, випаровували потужний чад мигдалю.
Що відчуває людина, в мозок якої ввели електроди правди? Цього не дано збагнути нікому з тих, хто такого не зазнав.
Чому його відпустили? Чому дали одяг, рушницю, оцей будинок? Чому він не застрелився в лісі?
Я слухав, як завжди, бездоганно уважний. І коли він, звертаючись до мене, заговорив, я запам'ятав усе — від першого до останнього слова.
— Дров зосталося на один раз…
Молекули мого квазіорганізму перебудовувалися, вони вибудовували інформаційні ланцюжки.
— А я все гадаю, де ти? Куди вони тебе запхнули? В якомусь оцупку, де ж іще? Більше нема де тобі бути. Інакше, як через трубу, до ваших звідси не догукатися. Слухай мене уважно: я певен, ти тут. Ні в лісі, ні в небі над лісом тебе не підвісили б, — усюди пеленгатори. А щодо витівок із димом наші, здається, ще не додумалися.
Авжеж, я знаю, що таке безсмертя. Мені відома формула препарату. Мені, а більше нікому. Якій кількості людей можна було б подовжити життя… Років по десять кожному міг би вділити, але — помру молодим. І формула згине разом зо мною. Вони, ці президентські лакизи…
Він замовк. Тиша напружилася, мов тятива:
— Не дістануть вони мікстури для нашого дорогого, всенародно обраного, улюбленого… Померти не страшно. Зовсім не страшно. Точніше, не настільки страшно, як їм здається… Але на що ця тварюка… Цей наш дорогий, навічно обраний зможе перетворити всім життя, якщо скористається формулою безсмертя… Гаразд. Не в тому річ. Тобі це все ні до чого. Ти затям інше. Затям і перекажи. У вашій країні, кажуть, усі рівноправні. Ані голодних, ані жебраків. Шкода, якщо формула пропаде разом зі мною, — коли ще до неї дійде чийсь розум. Запам'ятай її. Перекажи своїм. Може, там, у вас, вона стане в пригоді. А колись і в нас, тут, справи налагодяться. Отже, так. Усе залежить від проникливості кліткових мембран. Коефіцієнт природного біологічного старіння.
Я слухав і чарунки моєї пам'яті заповнювалися. А коли він закінчив, вогонь уже щосили гуготів у каміні й червоні язики полум'я облизували мою дерев'яну оболонку.
Кухля він випив одним ковтком, як п'ють звичаєм нерозведений спирт. І впав. Ведмежа шкура прийняла його, стишуючи гуркіт падіння. Останнє, що я побачив, — його рука, що затисла порцеляновий окрушок. А далі мій оптичний сенсор оплавився. Я був переповнений енергією. Думки миготіли дуже швидко, а потім і зовсім прорвали оболонку слів й закружляли у вогненному танку. За сивої давнини такий спосіб передавання таємних сигналів застосовували індіянці. Над багаттям здіймався дим. Прозорий чи сріблястий, він легко злітав угору або стелився по землі. Від сухого хмизу — ледь помітний димок, а чорний дим — від смільних обрубків та ялинових виворотнів. Біла людина не знала, що дим може мати свій сенс. Що те, як він вирує та якого він кольору, може багато про що розповісти першому-ліпшому індіянцеві. Дими здатні донести інформацію червоношкірого розвідника до його племені.
Геостаціонарний супутник над нами давно тримав у полі зору своїх детекторів потрібний квадрат. Навіть коли б я захотів, то не зміг би пояснити, в який спосіб молекули окислів, на які перетворить вогонь моє тіло, перепровадять до нього все почуте мною в мисливському будиночку. Так, як вода: замерзаючи, вона запам'ятовує форму нею ж зруйнованої пляшки. Чи як узуванка давно померлого альпініста на віки залишає в лишайниках чітко закарбований слід.
Моя оболонка плавилася. Свідомість згасала. «Я» робилося летким, радісним, — воно щезало. Неначе комета-приблуда пролетіла випадкова думка про те, що прогулянки з рушницею, життєва рівновага та вродлива жінка не змогли привернути до найвищих владців цього чоловіка, — адже його не зламала навіть психічна хірургія. Скидалося, що з боку контррозвідників, які подарували кілька днів волі нескореному генієві, цей хід був кроком відчаю. Так само — блискавично — накотилася інша думка: отруєний чоловік був ще розумніший, ніж вони вважали, — він здогадався про те, що я існую, і таки віддав за межі своєї вітчизни те, що могло тільки завдати шкоди його краянам, коли б потрапило до рук тирана. Ось тут, за стотисячну частку секунди до цілковитого небуття, що розхлюпалося переді мною безмежним сивим океаном, я раптом чітко усвідомив, навіщо мене послано сюди, чому не пожаліли ні людей, ні мільйонних капіталів, прагнучи звести мене із загиблим генієм в одній точці простору.
Я згадав біль і страх науковців, які створювали мене. Згадав жах, передсмертний відчай тисяч людей, що їх відправляли на той світ із похмурих катівень (запах остраху та погибелі витав над містом, де я зростав, а до зеленавої колби, в якій формувалася культура мого майбутнього квазіорганізму, просочувалися ароматичні гами нестерпної муки, відчаю. А — водночас, наперекір усьому — чад сліпого, тваринного, інстинктивного схиляння перед якимось стариганом, що його називали вождем та улюбленим.
Згадалось, як заметушилась охорона. Як ступив престарілий вождь через поріг нашої лабораторії, — від нього розпросторювались еманації злісної старечої підозріливості. Жовтий прокурений ніготь черкнув по склу моєї колби і жахливий скрегіт цього доторку ввігнався в мене, мов шпичак.
Вам ніколи не осягнути, як почуваєшся, коли все передумане раніше, відчуте й уявлене в одну мить звивається в один міцний, нерозривний клубок.
Я зрозумів, чому той чоловік, що довірився мені, вирішив краще померти, а не віддати своє відкриття у своїй країні нікому. А ще я зрозумів, що руки, до яких завдяки мені потрапить його формула, будуть не чистіші, аніж ті, котрі прирекли його на смерть. Краще б він загинув мовчки. Адже він міг померти мовчки. Міг. А я…
Контрольний контур засліпив та приголомшив мене какофонією символів — він ожив. Щось із того, що зрослося зо мною, але було мені незмірно чуже, заважало прийняти правильне рішення. А думка, яку підганяв вогонь, пульсувала, не скорялася. Я міняв поляризацію молекул свого тіла, ламав біохімічну структуру інформаційних комплексів, тасував, наче карточну колоду, атоми рідких елементів, що мали слугувати одиницями комунікаційного коду.
Супутник нашої країни міг тепер скільки
