Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Приглушене рокотання покотилося коридорами палацу, забилося поміж кам'яних стін, відскочило від них і гайнуло аж до небокраю, немов зірвалося з гранітного карниза. Правитель реготався! Мудрець уперше чув такий сміх — і потім ще довго по ночах, навіть уві сні йому вчувалося рокітливе відгоміння владних веселощів.

— Скільки чоловік тобі треба для досліду, книжнику! Тисяча? Дві? Та яких? Мужчин, жінок, дітей?

Настав день. Тяжкий, хворий, гарячковий. Безжальний кулак сонця періщив по головах. Ніщо не рятувало від спеки. А тиран, хоч і не відпочив у задушливу ніч, був бадьорий, веселий.

— То ти кажеш — потрібні люди?

— Не просто люди, — Мудрець сьорбнув шербету. Коштовне вбрання з царського плеча було для нього завелике. А в голові, од скроні до скроні, немов камінна брила, перекочувався приглушений диявольський регіт.

— На схилі Священної гори є печера. В ній — джерело життя.

— Мої люди обнишпорили ту стару нору. Нема там ніякого джерела. Якщо ж було, то давно висохло.

— Джерела — алегорія. Мовиться про сили природи. Могутні, не підвладні людині…

— І що далі?

— До печери заходять двоє. Ті, що зважилися злити свої життя воєдино. Їх супроводжує святець… Утаємничений… Одне слово, той, хто знає, як задіяти древній механізм. А вийде на волю із тих двох лише один. Проживе не одне, а два життя.

— А що станеться з другим?

— Він перестане існувати, але не зовсім. Перетвориться на туман. Висвічений туман блакитнуватого відтінку. Стане мудрістю пращурів. Межею між абсолютним супокоєм та вічним рухом. Я не достоту второпав…

— Пусте. Мене більше цікавить доля першого. У зеленій чаші басейну скидалась риба.

Мармурові стіни, жебоніння рукотворного водограю, свіжий подув од ритмічного маяння опахал, і крижинки, що тануть у срібних келихах, — усе навіювало мрії про остуду. А проте спека здавалася нестерпною.

— Говори, Мудрію, говори.

— Повелителю, нас чують прислужники.

— Вони глухі й німі. Давай далі.

— Сили печер заберуть непрожиті роки у слабкішого, а подарують тому, чия воля до життя дужча. Люди не владні над цим вибором.

— Он воно як.

Дзенькнув гонг. Розчахнулися двійчасті двері. Зграйка дівчат принесла страви навзамін поданим — таці з добірними фруктами, коштовні дзбани з питвом, — без жодного звуку вийшли. Прекрасні обличчя служниць, жорстокі мармизи стражників. Танучі крижинки на сріблі, задушлива спека. Світ здригнувся й поплив перед очима Мудреця. Йому болісно захотілося вщипнути себе й прокинутися.

— До цього ми якраз і дійшли днями в розмові з одним лікарем. Я так і думав, що в печері на мене чатує якийсь підступ. Але він не хотів казати, який саме. Тому його вже нема.

— Я знаю, кого ви згадали, повелителю. То був славнозвісний учений. Він зичив добра людям, умів читати стародавні письмена…

— А моє маленьке прохання виконати не хотів. Нікчемний був громадянин і патріот нікудишній.

Закутий у кришталь піщаного годинника з тихим шурхотом спливав час.

— Ходімо на оглядовий майданчик, Мудрію, помилуємося морем. — Тиран підвівся, солодко потягнувся. Хруснули суглоби, дзенькнула під одягом кута найкращими майстрами кольчуга.

Підлога метнулась назустріч долоням Мудреця, десь під серцем наче вірвалася струна й застогнала мелодією відчаю та нестерпного жаху.

— Та годі, адже я просто запропонував провітритися, подивитися з висоти на море… — Повелитель відступив, бридливо дивлячись на розпростерте біля ніг тіло.

— Я… Я навчу вас, як оминути древній закон!

— Навчи, навчи.

— Треба знайти людину, чия воля до життя була б слабкішою за вашу. Зайдіть із ним до печери — й вам нічого боятися! Ви повернетеся молодим, а він перетвориться на туман.

Правитель подав руку, допоміг підвестися хирлявому Мудрецеві. Недбалим рухом струсив пил з його вбрання, підвів до бенкетного столу. Всадовив. Сам умостився поруч, поправив піхви кинджала.

— Ти не засмучуйся, Мудрію. Я дуже хочу жити. Дуже. На світі нема такої людини, яка прагла б цього сильніше за мене. Я ж бо зазнав у житті безмежної радості й надії, я зазнав перемог і насолод, які тобі й не снилися. Знаю, з чим доведеться прощатися. Тому волію жити більше, ніж будь-хто зі смертних.

— Так?

— Саме так! А як же інакше? Де ти бачив тирана, котрий мав би слабку волю до життя? А втім… Якщо ти знайдеш мені безумця, котрий не хоче жити, підеш звідси винагороджений.

Мудрець підвів голову. Їхні погляди зустрілися. Смиренний книжник уперше не одвів очей.

— Але ж, повелителю! Ви кажете, так волієте до життя, як ніхто в світі, а тим часом наказали зіштовхнути зі скелі цілителя Арінія. І мене… теж привели до тієї ж безодні. А ми знаємо… тільки ми вміємо витлумачити письмена древніх. Коли б я впав в океан, нікому було б повідати вам таїну тривалого життя.

Правитель позіхнув. Його жовті зуби тьмяно зблиснули — немов ікла в тигрячій пащі.

— Аріній — дурень. Він усе одно нічого не сказав би. Знаю таких. А тобі нічого не загрожувало. Під карнизом було напнуто верету. Твій нетривалий політ закінчився б у руках моїх служників.

Повелитель знову позіхнув — широко, від душі. Далі стиха додав:

— Не хочу нахвалятися своїми підлеглими, але вони вміють розв'язувати язики. Таємниця від мене нікуди не ділася б. Але… Добре, що ми про все домовилися без цього. Адже добре, чи не так? Відпочивай, попоїж, тобі ще доведеться обрати того, хто вирушить із нами до печери.

— Як тебе звати?

— Люцій.

— Хто ти? Скільки тобі років? Що робиш у палаці?

— Я тисячник,