Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Прорипіла портупея. Дзенькнули остроги. Підлога під ногами Мудреця захиталася. Запах шкіри, металу, випотів. Запах казарми… Так пахне бронзовошкірий велетень Люцій… Чад від мастил… дим світильників…

— Що з тобою, Мудрію?

— Пусте. Голова запаморочилася… Не так-то й легко читати в людському серці. То кажеш, Люцію, ти любиш повелителя?

— Саме так! Дуже люблю.

— А коли я скажу, що лікар, котрий пророкував тобі швидку смерть, помилився? Що недуга твоя ось-ось минеться сама по собі? Що отруйний хробак болю не терзатиме твої нутрощі, а дружина й діти не залишаться без годувальника? Що віддаєш ти не кілька місяців страждань, а щасливі довгі роки? Га? Чи підеш ти з повелителем у печеру, знаючи про все це?

Бронзове обличчя вояка залилося полудою блідості.

— Зітніть йому голову!

Розгніваний рик повелителя метнувся до тисяцького, мов кулак, — і зупинився на півдорозі від неголосного докірливого шепоту Мудреця:

— Повелителю, ми ж домовилися…

— Гаразд! Тоді в копальні!

— Повелителю, ви ж обіцяли.

— Тоді женіть його геть! Але затям, Люцію: я тобі цього не забуду! Неодмінно займуся тобою… Згодом. Добра в тебе душа, Мудрію.

— Ти одужаєш, Люцію! Певен я, що одужаєш…

— Облиш його, Мудрію, годі. Наступний!

Начальник охорони помітно хвилювався — його виказувало тремтіння голосу:

— Повелителю, дозвольте доповісти: на околиці міського акведука схоплено самогубця. Арештові не опирався, камінь та мотузку віддав із власної волі.

— Сюди його!

— На коліна перед Правителем!

— Ах ти ж, поганцю! Знаєш, що буває за спробу забруднення водоносної системи?

— Знаю, повелителю. Мені однаково.

— То ти що, зовсім жити не хочеш?

— Життя не тішить мене.

— Тут неподалік є одна печера. Прогуляємося туди? У двох.

— Мені однаково.

— Мудрію підійди роздивися його: що за камінь за пазухою у цього шмаркача?

— Як зовуть тебе, юначе?

— Сперанцій.

— Нічогеньке ім'ячко дали. З таким мимоволі жити не захочеш…

— Повелителю, прошу вас, помовчте. Сперанцію, подивись мені в очі. Подихай на скло. | Ще раз… Так. Твоя наречена жива, Сперанцію. Вона кохає тебе. Їхня галера не потонула, її штормом віднесло до південного материка. Вона кохає тебе й неодмінно до тебе повернеться, Сперанцію!

— О!..

— Юнак не підходить нам, повелителю!

— Геть! Женіть його у три вирви! Майно конфіскувати! Віслюка, хату — все до скарбниці! Сучий син.

— То що ж виходить, Мудрію?

Над містом одбушувала гроза й освіжила повітря. Небосхил уже вхопив чималий шмат сонячного короваю, тож кухарі палацу втретє заходилися готувати легку вечерю, а денна сторожа поступилася місцем нічним вартівникам — гвардійцям, що бачили в пітьмі та впізнавали чужака звіддалік.

— Повелителю, всі оці люди — самогубці та добровольці — нам не підходять… Вони дуже, просто-таки дуже хочуть жити. Але в кожного з них є причина, що робить їхнє життя нестерпним. Тому, якщо її усунути…

— А якщо не усувати? Скажімо, я міг би наказати, щоб ту дівчину… Наречену забруднювача акведуків…

— Нема сенсу, повелителю. Одне діло — коли людина не хоче жити… Інша — коли хоче, але не може жити так, як хоче… Втім… Якщо ви певні себе, якщо ваша воля до життя така сильна, як ви кажете… Можна взяти котрого завгодно й ризикнути.

— Бачиш, Мудрію. Взяти, звісно, можна. Але ж мені аж ніяк не хочеться ризикувати.

Накотилися сутінки. Засяяли перші зірки. Правитель, як і раніше, був бадьорий. Мудрецеві ж нестерпно хотілося спати.

Колись він розгорне старовинні книги й намагатиметься збагнути, що саме надає цьому старому волячої витривалості та лев'ячої сили, звідки беруться в нього могутній голос та залізна чіпкість? Чому впродовж стількох років перед ним падають ниць мільйони інших — молодих, добрих серцем, вродливих? І підіймають за його здоров'я келих, і на перший же поклик шикуються в бойові когорти, і зрошують своєю кров'ю чужі землі?! А в храмах б'ють за нього поклони, і навіть у молитві перед сном, коли їх не бачить ніхто в світі, — ані дружина, ні сторожа, ні підглядач, — вони знову поминають його ім'я: випрохують для нього здоров'я, — для того, хто виснажує їх працею, війнами та в'язницями. От що дивно.

— Міркуй, міркуй, Мудрію! Може, у твоїх сувоях і про це щось мовиться?!

— Про що?

— Може, там сказано, як знайти потрібну людинку?

— Як ви довідались, що я саме про сувої розмірковую?

— А про що ще може думати книжний хробак?

Гадюка остраху вжалила в самісіньке серце — і враз відпустила.

«Він не здатен читати думки. Не здатен. Це мистецтво не завжди підвладне навіть мені. А я цього вчився ціле життя. Авжеж. Якби він був на таке здатен, то хіба воловодився б зо мною? Сидів би собі на троні — молодий, білозубий, а я спав би непробудним сном на дні затоки».

— Повелителю! Навіть якщо взяти щирого… з доброї волі… фанатика, все одно самої його згоди замало. І самого бажання замало. Треба щоб людина по-справжньому довела — життя їй не миле. А тоді, коли ми з'ясуємо причину цього, щоб він свого бажання померти не зрікся.

На небо знову виплив місяць. Візерунки сузір'їв милувалися своїм віддзеркаленням у стрілчастих вікнах кам'яного палацу. Вітер шелестів кронами евкаліптів.

— Слухай, книжнику, здається, знаю я таку людину. Завтра ж тебе з ним познайомлю. А зараз — відпочивати. Ранок од вечора мудріший.

— Ось. Прошу любити й поважати. Державний злочинець номер один. Харцизяка. Життя йому таке ж ненависне, як любе мені. —