Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Драговину вони перетнули до темряви. І ось лісова стежка, що вела у володіння оргнорів, прийняла їх у свої обійми. Непривітні сутінки, густі й липучі, — таких ніколи не буває ні перед ніччю, ні перед світанком. Мертвотна імла. Похмуре свічення гниляків. Лонг їхав попереду, прокладав дорогу крізь чагарі. Альм від нього не відставав.
Тихою тінню оргнор вислизнув з лісу на стежку. Але вирішив не критися. Загонисто свиснув і стягнув зі свого плеча лук. Стрункий, білозубий, у хвацько заламаній шапці лісового стрільця.
Звиклий до сутінок Лонг устиг розгледіти риси обличчя та помітити блискучу пряжку на паску супротивника.
Альмові ж пощастило розгледіли лише хисткий силует. Чорна отруйна стріла зірвалася з тятиви і з висвистом полетіла вперед. Точнісінько в ціль. Вище коміра кольчужної рубахи, нижче від шолома. В самісіньке горло посланцеві Лонгу. Наче залізні пальці вжалили його за борлак і заважали повернути голову. Зла воля оргнора діяла на відстані.
… Блискавкою метнувся Альм. Його меч, сяйнувши, випередив ворожу стрілу — він ліг плиском у Лонга біля горла. Почулося гадюче сичання, стріла розпалася на дві половини, бризнула чорним слизом. Там, де отрута крапнула на крицю, метал потьмянів і взявся пухирцями. Наступної ж миті Лонгів спис приштрикнув оргнора до землі. Той учепився в руків'я, докладаючи нелюдських зусиль, щоб вирвати його. Та враз тіпнувся і затих.
— Спритно ти впорався зі стрілою. Дякую. Ти врятував мене, — почав був Лонг, але, вражений здогадом, затнувся. — Стривай! А де ж оберіг? Він що, в темряві не діє? Адже поки в тебе на шиї той камінь, жоден оргнор не зможе наблизитись до тебе.
Лагідну усмішку Альма приховала темрява.
— Розумієш, — сказав він, — я одвіз талісман додому. Нехай оберігає тих, хто мені найдорожчий.
— Але ж тепер ти незахищений! Ти вирушив проти повелителя оргнорів, щоб захистити від нього всіх, а сам постаєш перед ним незахищений!
— Зате мені легко буде в бою. Адже я не потерпатиму за моїх найдорожчих. Повелитель оргнорів не зможе завдати їм лиха, повір…
* * *
Незабаром рицар світла зустрівсь у двобої з володарем оргнорів. І переміг його.
* * * Залишу вдома оберіг, Як вирушу в похід, — Нехай же рідний мій поріг Він збереже од бід. Допоки битви одгримлять, Я зброї не складу, — Хай рідні мої мирно сплять, Я ж знов до них прийду.Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ОЦУПОК
(Із циклу «Історії мікрофона»)
Мене вмонтували в невеликий оцупок і зумисне поклали до стосу дров так, аби я потрапив у піч-коминок не одразу. Я знав, що рано чи пізно опинюсь у вогні. Але мені не було лячно, бо ж саме задля цього мене й створили.
Коминок, або, як ще називають такі печі, камін топили зрідка, — лише тоді, як приїздили гості. Це вогнище тепла і світла стояло в мисливському будиночку, мов дві краплі води схожому на решту таких самих, невидимих у лісовій глушині. Стіни й стелю житла захищала спеціальна сітка, здатна екранізувати радіосигнали. А шиби у вікнах викривляли та розсіювали проміння всіх відомих приладів — підслуховувачів. Через те мене й не спорядили самоліквідатором. Адже наказ, щоб я замовк навіки, все одно не пробився б крізь дах цього будинку. Мене просто змайстрували з легкоплавкого матеріалу та прилаштували в дубовому цурпалку.
Я поволі звикав до тиші, до темряви та до цілковитої відчуженості від радіоефіру. Упродовж незліченної шереги днів лише пилинки та павуки нагадували мені про те, що десь є інший, не схожий на тутешній, світ. Світ, який знає, що таке рух.
Павуки в мисливському будиночку жили неабиякі. Вони не сукали павутини, зате незбагненно тонко вгадували наближення небезпеки. Якогось дня вони всі враз покинули дровітню. Я збагнув: незабаром приїдуть гості. І тоді розпалять вогонь у каміні…
Психологи тлумачили мені: глибини людської душі сповнені образів з минулого. Спалахи колишніх воєн, відгомін нездійснених сподівань цілих поколінь… Ось чому людей завжди вабить вогонь. Якщо вони мають вибір, то їсти, пити, мріяти, спілкуватися вони прагнуть біля джерела живого теплого світла, а не при мертвотному свіченні розпеченої електричної нитки.
Хазяїн будиночка не був щодо цього винятком. Він майже нічим не вирізнявся з-поміж інших тимчасових господарів. Так само, як вони, вставав на світанку, взував чоботи з високими халявами. І, взявши рушницю, йшов геть. Так само й повертався (хоч, правда, без будь-якої здобичі). Підсовував до каміна крісло (з того, як рипіли мостини, я визначив його вагу: 83 кілограми 358 цілих і три десятитисячних грама з одежею та взуттям), розпалював вогонь і брався до їжі. Од його рушниці відгонило ядучим гаром. Я міг би зробити точний аналіз цього запаху, але й без того одразу втямив: дивак чомусь віддає перевагу чорному порохові, який демаскує стрільця хмаринкою диму. Не подивуюсь, якщо всі ці дні пожилець «полював» на консервні бляшанки, котрі сам же й випорожнював під час обіду.
Воно б і нічого, але приїхав він сам-самотиною. І, гріючись біля вогнища, жодного разу не зронив ані слова.
Їжу йому приносила жінка. Приносила на лискучій неглибокій таці. Їжа повсякчас була свіжою, і, якщо судити з пахощів, надзвичайно смачною, хоч і готували її з вітамінізованих харчових концентратів.
Жінка теж була свіжа. Молода і дуже вродлива. Шкіра її пахла яблуками, свіжим теплим молоком, березовим соком. Вона вміла сором'язливо усміхатись, мовчати й шарітися.
Коли вона заходила, чоловік завжди підводився й дякував їй, увічливо й з гідністю схиляючи голову. Аж ось, якогось вечора, коли
