Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Двоє санітарів повільно простували м'якою доріжкою, що вистеляла коридор. Тьмяні лампи висвітлювали двері палат. Притулок для божевільних чарівників спав хибким, непевним сном, будь-якої миті ладен вибухнути тривожними дзвінками та гупанням ніг.
Світляні кулі — червона, синя, жовта — впливли із замкової шпарини палати № 12 і, сіючи довкіл холодні іскри, закружляли. Молодий санітар з несподіванки зупинився. Літній мгукнув і перетнув утворене кулями коло. З прикрістю ухилився від найменшої, червоної, — та в'юнилася коло самого лиця.
— Це видиво мага-вогневика, — пояснив він. — Сни, що збулися. Він піроманіяк. Коли бачить жовті або червоні сни, то не страшно. А зелених стережися. Одразу клич лікаря.
Біля ординаторської вони розійшлися. Зміна старшого кінчилася, тож він пішов доповісти лікареві про наслідки чергування. А молодший зиркнув через плече — раптом хтось за ним підглядає, — і повернув до відділення наднебезпечних невгамовних чаклунів. Попрямував до того, котрий вигукував, що саме він прагнув добра для всіх. Перед дверима палати санітар зупинився. Зазирнув у вічко.
Сивий молодявий старий лежав на ліжку поверх квітчастої ковдри. Очі мав заплющені. Правильні риси обличчя свідчили про міцну вдачу. Зморшки виказували зачаєний душевний біль.
— Вам, юначе, хочеться погомоніти зі мною?
Санітар здригнувся. Старий не змінив пози. Очі все ще були закриті, губи не ворушилися. Добре поставлений низький голос линув нібито з коридора.
— Так, я давно хочу поговорити з вами, — пролепетав санітар.
— Тоді заходьте.
— Але я без ключа… Цебто, мій особистий відмикає тільки відділення. Ключі від палат видають лише черговим — один на двох. Поодинці заходити до пацієнтів не дозволяється.
— Зрозуміло.
Запала мовчанка.
— Але ж ми й так можемо розмовляти.
Цього разу чарівничий голос пройшов крізь м'яку оббивку та металеві двері, тому вже не видався таким несподіваним. Хоч санітар усе одно легенько здригнувся. Він був сам не свій.
— Я хотів спитати… Цебто…
— Ви хотіли довідатися, чому я тут? Ви читали історію хвороби, але не збагнули чогось важливого, хіба не так?
— Так, я…
— Не варто розпитувати вголос. Ще подумаю, що ви марите. Задавайте питання подумки. Я зрозумію вас.
— Діагноз у вас звичайний: вдається до магії в стані психозу. Але причини, які спонукали виставити його…
— Я прагнув, аби в нашій державі дотримувалися законів. Завжди і всюди. Щоб життя її громадян не залежало від свавілля, недогляду чи лихого наміру чиновників. Щоб передбачені законом заходи, спрямовані на припинення зла, діяли так само неухильно, як діють закони природи.
— Мабуть, і я прагнув би такого…
— Ви ще юні. У молодості — свої бажання. Кажучи по честі, коли я мав стільки років, як ви, правові питання не цікавили мене аж ніяк. Але що старшою стає людина, то більше вона залежить від доконечного виконання правил і норм, розумієте? Викрадіть зарплатню в молодого й дужого чоловіка — він усе одно виживе. А для старого кілька монет пенсії — єдина можливість придбати хліб та ліки. Чарівникове життя далеко довше за людське. Але ж і ми старіємо. І тоді багато хто з нас, за винятком тих, що переселились у вигадані світи, бачать стільки лиха, несправедливості, беззаконня. Коли мені сповнилося сімсот вісімдесят, зо мною щось трапилося. З нами часом таке буває… Як дуже глибоко замислюємося над чимось, воно стає мовби явою. Порушення закону я почав відчувати як біль. Як страждання.
— Ви могли вигадати світ, зовсім одмінний від нашого, й переселитися туди…
— Хіба після цього у вашому світі перестали б чинити зло та переступати закон? Ні. Я дожив до восьмисот і прийняв рішенець: мушу щось змінити. Ну, бодай спробую. І ось — я тут. Ви, юначе, здається, хотіли поспитати ще про щось?
— Вибачте, мені час іти. Якщо можна, я навідаюсь завтра. Весь цей тиждень у мене лише нічні чергування.
Коли молодий санітар вирушив назад, він мимохідь полічив сни, що вилетіли з палати мага-піроманіяка. Їх було вісімнадцять. А один — брунатний, із страхітливими смарагдовими пасмами. Санітар зміркував, що пурхаючій кулі ще далеко до небезпечно зеленого відтінку, а тому вирішив не зчиняти галасу.
У приміщенні молодшого медичного персоналу він скинув халат і лікарняний комбінезон. Переодягся в сорочку та джинси. З холодильника дістав пакет молока. Налив у паперовий стаканчик. Молочні бризки впали на забуту кимось газету. «Заарештовано гангстера та вимагача Бугаєва» — повідомляв величезний заголовок.
Юнак випив молоко. Він уже виходив, коли погляд знову спіткнувся об знімок гангстера та вимагача Бугаєва, якого вели попідруки до поліцейського транспорту двоє здоровенних джинів. (Повджини[1] вельми статечного вигляду — в білих парадних строях, озброєні). А Бугаєв посміхається та зневажливо показує фотографові довжелезного язика.
Наступної ночі санітарові не вдалося поговорити з божевільним чарівником. Піроманіяк із дванадцятої палати примудрився створити хоч і невеликого, а все ж вогнедишного дракона. Тепер він вештався коридорами та вивергав зелене полум'я. Поки викликали пожежників, поки шукали тенета, дракон дощенту зруйнував лікарняну оранжерею, каптерку, аптечний рундук.
У ранкових новинах показували дракона, безумного мага та сердиту лисину головлікаря, котрий відмовився давати інтерв'ю. А ввечері сюжет повторили, додавши свіжих подробиць (мовляв, у зоопарку звір пропалив служникові штани). І повідомили, що Бугаєва, чоловіка рідкісних чеснот, учора було схоплено поліцейськими джинами помилково, — отже, його досі вже випущено на волю. Сам головний начальник поліції вибачився перед ним.
Коли санітар навідався до чарівника, тому було геть погано.
— Порушили… Переступили… — шепотів старий. — П'ять законів одразу… Бандита відпустили. Брехливі свідчення дали… Хабара власникові телевізійної станції підсунули, щоб гарну передачу про цього мерзотника, цього вимагача зробив.
Чарівника тіпало, мов у пропасниці. Пігулка аспірину підстрибувала на тумбочці
