Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Насамперед гальюнер установив радіомаяк. Коротко оповістив про останнє бойовисько. Про те, що якимось побитом лишився живий, бо інші офірували на кін загальної справи усе до останку, тож більше нікому нічого не винні. Хотів додати, що коли настане його час, учинить так само, як брати по зброї, — піде з вірою в майбутню перемогу й торжество справедливості. Але місця в рекодері маяка залишилося обмаль. Тому про перемогу та царство свободи він вирішив не розводитися, — лише кількома словами описав планету — своє теперішнє пристановище: сила тяжіння — 0,97 «же», вміст кисню у повітрі — 31,7 %, наявна біосфера земного типу.

Радіомаяк — єдина тепер надія. Колись його сигнали вловлять антени якогось республіканського корабля. Про те, що станеться, коли сигнал перехопить зореліт Олігархії, гальюнер думати не хотів. Сам собі поклав, що в полон здаватися не збирається і рабом олігархів не буде. Руків'я лазерного пістолета (воно стирчало з умонтованого в скафандр зарядного пристрою) додавало певності, що відбуватиметься все так, як він замислив. Тому над його життям тепер владарює тільки випадок, а не лиха примха ворога.

Тубільці натрапили на нього ближче до надвечір'я. Спершу гальюнер почув цокання копит, потім хрипке іржання. Навіть якби хотів, то не знайшов би у місцевих жителів схожості з темними дикунами. У групі вершників, що виринула з-за дерев, переважали ошатно вбрані рицарі й дами. Чоловіки шанобливо привітали гальюнера. Жоден із них не доторкнувся до зброї. (Згодом він зрозумів — його скафандр був схожий на легкі лати. Шатро парашута, що заплуталося в гіллі, не викликало сумнівів у його небесному походженні).

Нетривалий — трохи більше двох днів — перехід через ліси та горбкуватий степ незнаного світу — справили на гальюнера більше враження од кількарічних польотів у міжзоряному просторі (спочатку на дредноуті «Рівність», тоді на рейдері «Визволитель», далі — після поранення — на космічній станції «Дельта» й оце нарешті…).

Він прислухався до пташиного співу, вдихав пахощі сосон та квітучого хмелю… Хтось із місцевих збагнув, що прибулець знесилений, а може, й поранений, — тож йому не запропонували їхати верхи. Кінні ноші, погойдуючись, несли гальюнера крізь верескові хащі, — а йому здавалося, що над ним колихаються водорості, а сам він перетворився на маленьку рибинку, ніби та, що плавала в акваріумі їхньої кают-компанії.

Непомітно для себе гальюнер упав у забуття. Йому примарилося, що він і справді та сама рибинка, що випливла крізь пробитий борт затонулого зорельота. І він зрадів: яке щастя, що корабель упав якраз у цьому квадраті, а не десь у полярній пустелі… А потім згадав, що першим залпом ворожої батареї розтрощило якраз кают-компанію. І знову потішився, що літав на «Волелюбному» недовго, ні з ким із команди навіть потоваришувати не встиг.

Його принесли в оповитий плющем замок. Кам'яна скеля, що на неї спирався підмурівок фортеці, обросла бурувато-зеленою бородою мохів. Їжа й питво, яким частували гальюнера, здавались йому прісними, наче папір. Лише згодом він навчився розрізняти відтінки запахів, полюбив напій із брусниці та присмачені оливою боби.

Мешканці замку сприймали чоловіка з небес як нечуване диво. Та не меншим дивом видалося й гальюнерові їхнє життя — просте і радісне, невибагливе й рахманне водночас.

Мешканці замку спілкувалися химерною, але цілком зрозумілою говіркою. Гальюнер спробував з'ясувати, чому місцева мова така схожа на неспеціалізовану версію трансгалактичної «терралінгви-4», однак це йому не вдалося.

Літописи збереглися лиш почасти, в переказах та легендах щодо прибульців із космосу та предків-зорельотників не згадувалось. А втім, за кілька століть у Галактиці все так переплуталося… Стільки уламків колись єдиної людності розлетілося по Всесвіту, оселилось на далеких планетах, заснувало ізольовані колонії та досягло нечуваного розквіту, чи, навпаки, опустилося до первісного дикунства та знову почало тяжкий шлях розвитку, — що тепер годі розібратися в історії кожного щойно відкритого світу…

Гість набрався сили й швидко порозумівся з господарями, оскільки був чоловіком товариським і розумним. Його навіть полюбили. Надто він припав до душі королю, котрий теж мріяв злетіти, мов птаха, у небо. Ще більше від короля прихилився до нього королівський небіж. Кмітливий хлопчина. Всюди ходив за ним назирці. Розпитував. Дивувався. А ще в короля була дочка… Молода, гарненька, скромна. Накидав на неї оком багато хто, і не через те, що вона мала успадкувати королівський престол. А гальюнер, як і всі військові астронавти, не розпещений дівочим товариством, мало не впустив келих, побачивши її. Вона здалася йому наскільки вродливою, настільки ж і неприступною. Цілий день він похмуро мовчав. А коли сіло сонце, він уперше погодився зіграти в кості. Випив із гравцями якоїсь настоянки. Від незвички хміль ударив у голову. Розв'язався язик. Захлинаючись, розповідав слухачам про дренажні системи та периферійні трубопроводи космічних кораблів, про молекулярні фільтри та помпи, про компресори, аератори й станції нейтралізування стоків. Про те, наскільки важливо у глибинному космосі зберегти кожну молекулу води, кожен атом кисню. І яка незмірно велика роль його, гальюнера, в обслуговуванні тих складних та вередливих механізмів, призначених виконувати це завдання.

Його слухали, роззявивши рота, хоч нічого не розуміли, а все одно захоплювалися. Самому гальюнерові було страшенно соромно згадувати той вечір.

Життя в замку не рясніло подіями. Степові кочовики його мешканцям не дошкуляли. А ті у свою чергу не намагалися привчити людей степу до своїх духовних цінностей за допомогою зброї. Небо над замком було винятково мирне, його не чорнили дими від пожеж. А мечі дзвеніли та штурмові драбини тріщали хіба що в піснях місцевого менестреля.

Гальюнерові сподобався цей спокій, цей неквапливий плин буття. Він фактично ніколи не мріяв бути військовим. Довго вивчав своє суто цивільне ремесло. Потім працював на міській станції переробки побутових стоків. А далі — в цеху очищення рідких відходів заводу, на якому виробляли електронні прилади. На флот потрапив, коли почалася війна.

Пішов добровільно, повістки не чекав. І не тому, що любив ризикувати чи пускатися в далекі мандри. Просто олігархи, що об'єдналися та напали на республіку, не викликали в нього симпатії. Гальюнерові завжди було невтямки, як можна зневажати людину тільки за те, що вона голодна та