Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

— Хіба від такого втечеш? Я все одно все чув, усе одно. Крізь стіни, крізь подвійне скло. Отож і взявся посилати їм звіряток. Тепер їм легше. Вони вже не плачуть. Адже правда, не плачуть? Якщо не можна врятувати, то бодай чимось, бодай трішечки допомогти можна? Щоб хоч на якусь крапелиночку їм стало легше, хіба не так?

— А ти ще їхнім батькам спробуй зайчаток доправляти. Спробуй, поясни їм, так, мовляв, і так, урятувати вашого синочка не пощастило, зате потішив, як зумів. І вас потішу.

— Ти стомилася. Ти нікого не жалієш. Навіть себе.

— Жаліти можна по-різному.

Із шафи нетерпляче постукував ґудзиком по дверях білий медичний халат, підганяв, нагадував хазяйці: «Вже час!» Почувся шум води. Точними, впевненими рухами вона мила руки.

— Мені треба йти. За годину — моя зміна.

— Я… Я тебе дуже люблю!

— Нікчема!..

Жінка рвучко повернулась до нього. Синя блискавка зметнулася з її мокрих долонь, увігналася в дзеркало над буфетом. Воно вибухнуло й сипонуло на склянки та кухлики тисячі дрібних скалок.

— Прибереш сам! Я сьогодні вже не… Повернуся пізніше. Обід у духовці. Мікрохвилівки не вмикай — там захист несправний. Ще обпечешся через похмілля.

Спалах синього електричного вогню немов остудив її, — вона розмовляла з чоловіком спокійно і тихо. Чарівник сидів за столом і, стиснувши долонями скроні, дивився, як від шибок відскакують у порожнечу дрібні крапелинки дощу.

Лікарняні коридори були сповнені яскравого штучного світла, лункої тиші й антисептичних запахів. Вона постояла якусь мить перед строгими дверима з написом «Лабораторія» і ввійшла не постукавши.

Мерехтів блакитний екран електронного мікроскопа, над кінвами з рідким азотом куріло марево. Кілька чоловік підвелись їй назустріч. Один — із піристим сивим їжачком на потилиці — махнув рукою, не відриваючись від окуляра.

— Добридень.

— Професоре, у вас усе напоготові?

— Нам вдалося висіяти новий штам. Культура в термостаті. Апаратуру захисту вашого енергетичного каналу вже прогріто. Тепер, може, зважимося на об'єднання сил?

— Звісно, зважимося. — Рожеве сяєво утворилося довкола її долонь. Ніби вогники святого Ельма почіплялися до накривки контейнера. Там, усередині, зачаїлися крихітні, невидимі навіть крізь оптичні прилади істоти-вбивці; і вона уявила собі, як її енергія віп'ється в їхнє плетиво, зруйнує генетичний код, зламає структуру, доконечно змінить їхнє страшне призначення, перетворить смертоносний коктейль на рятівну вакцину. Час в'язався тугими вузлами, повітря в легенях немов затверділо. Підлога хитнулася назустріч, і з вуст зірвався гарячий солоний згук.

Її підхопили під руки й одвели до канапи в кутку. Немов сама по собі в роті опинилася пігулка, — вона, здавалось, не мала ні смаку, ні запаху. Крізь дрімоту, що накочувалася на неї, чулися професорові слова:

— Здається, тут ми найближче підступили до позитивних результатів. Однак до остаточного створення вакцини ще далеко…

Вона згадала, що саме звідси, з цієї канапи, де звичаєм приходили до тями після похмілля чарівники, одвезли вчора в інтенсивну терапію старшого брата її непутящого чоловіка. Але спогад цей уже не міг уплинути на її коротко замкнену свідомість. Вона засинала.

І їй наснився дивний сон. Зеленим лісом, що був напоєний радісним світлом, простувало двоє: пухнастий кіт і хлопчик, чиє обличчя здалось їй напрочуд знайомим. Хлопчик тримав за лапу кота й заливався веселим сміхом. Жінка теж усміхнулася ві сні. Їй не хотілося прокидатись. Не хотілось, щоб погляд наражався на сірий бетон стелі та стін, — бо цей бетон нівечив довколишній простір. Не хотілося чути обридливі балачки про те, що знову, знову нічого не вийшло, і що всі офірування були даремні, і що надія згасає останньою.

А тим часом розмова, що відбувалася в лікарняній лабораторії, — переобладнаній у зв'язку з епідемією на філію вірусологічного центру, — варта того, щоб до неї прислухатися.

— Професоре, хлопчик з четвертої палати, отой, котрий був у критичному стані…

— То що з ним?

— Щось дивне. Медсестра присягається, нібито двічі знаходила в його ліжку шерсть сірого кота.

— Приберіть її з чергування. Нехай вип'є заспокійливе та відпочине.

— Професоре, шерсть — не головне. Гляньте на останні аналізи. У малого нормалізується формула крові. Він засинає без снодійного, не скаржиться на біль, почав потроху їсти. Мені здається, що його організм уже самотужки бореться з хворобою. І, на мою думку, хлопчик перемагає.

Республіканський крейсер розламувався на шматки й падав. Розтерзаний прямим влучанням, зібганий ударом об атмосферу, він дедалі глибше поринав у повітряний океан чужої планети, немов шукаючи на її поверхні свого останнього прихистку. Десь поза небосхилом залишилися спалахи лазерних імпульсів, сплески вибухів та стрімке переміщення космічних кораблів. Запал атаки, страх, затиснутий кулаком волі, жага перемоги та гіркота невідворотної поразки — все померло там, за межею. Крейсер «Волелюбний» ніщо вже не могло врятувати, — він, мов розпечений метеорит, бухнувся в море. Горою здійнялась велетенська хвиля і невдовзі опала. Побрижена шкіра моря знову стала гладенькою. Розтануло гуркітливе відлуння удару, розвіявся дим. Нищівне ревище падіння поглинуло неголосний сплеск: то спрацювала кормова катапульта. Вона підкинула над водою рятівну капсулу з єдиним живим членом екіпажу. Пуп'янок парашута розпустився і, заохочуваний вітром, поплив до найближчого материка…

Гальюнер отямився від того, що його ліву щоку лоскотала мураха. Розплющив очі і, на свій подив, упевнився, що хоча гермошлем був із тріщиною, він може дихати. Звівся на рівні. Голова паморочилася. Ритмічно здригалась галявина, різнобарвні плями гасали по заростях папороті та ожини. У вухах усе ще вчувався голос командира:

— «Волелюбний» викликає флот! Усім кораблям бойового дозору: в секторі ЕЛЬ-17 мене атаковано великими силами Олігархії! Веду бій із трьома лідерами класу «Буревій».

Тіло ще