Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
— Джини? В деяких зоряних системах ми стикалися з цими істотами. Вони — ніщо проти атомних гармат і космолетів. Для бойового флоту імперії джини — цілком безпечні.
— Так я ж мовлю не про безпеку…
— Не примушуйте мене нагадувати вам про те, що таке дисципліна, полковнику. — Генерал одвернувся від акваріума. По кутому металу дзвінко залунали його кроки. А начальник порту наче остовпів біля скляної сфери. Вперше за багато літ роботи в цій забутій богом глушині його назвали полковником. Нагадали, що він військовий, хоч і не воює ні з ким. Відлуння цієї згадки боляче штрикнуло в груди. Адже зовсім недавно, кілька місяців тому, готуючи рапорт, він потайки мріяв про те, що його помітять, похвалять, відзначать. Як докоряв він сьогодні собі за це. Русалонька дивилася на нього крізь товщу води своїми величезними бірюзовими очима. І начальник космопорту ладен був заприсягнутися — хоча це й неможливо, — що по її щоці повільно стікає сльозинка. Але тут обриси ангара перед ним розпливлися, неначе спали з перенісся невидимі окуляри. Й лише тепер він зрозумів, що то не до Русалоньки навідалася непрохана сльоза…
Дезактивацію летовища закінчили. Вантажно-розвантажувальні роботи не проводилися: мабуть, на борту генеральського корабля — він мав по-військовому значливу назву «Нещадний», — всього було вдоста.
Надвечір начальник порту ще раз спробував поговорити з генералом. Відшукати прибульця було неважко: він вивчав у диспетчерській карти просторових перельотів та гіперкидків до того світу, в якому робот-розвідник захопив Русалоньку своїми мацаками-маніпуляторами.
— Послухайте, генерале, — начальник поводився так, ніби геть чисто забув про дотримання субординації. — Ми вже завдали дівчині чимало біди. Нумо хоч раз у житті зробимо добре діло: просто відпустимо її. Всю відповідальність я ладен взяти на себе.
— Дівчину? — генерал відвів погляд від карти й дивився на полковника майже з медичним інтересом.
— Так! Я не можу сприймати її інакше, як людську істоту. Стражденна людська істота! І…
— У чому суть її впливу на людей? — Лагідно поспитав гість. — Чому ви утримуєте її в ангарі під охороною та ще й замінували його?
— Вона не джин, не дракон. Не вміє вергати вогонь і таке інше. Вона співає. І від її співу робишся якимсь наче добрішим…
— Мізки пом'якшуються… — майже по-голубиному протуркотів генерал, і начальникові порту захотілося його пристрелити. А генерал вів далі:
— Ви самі бачите. Самі! Що таке дрібні витівки джина проти ударної сили, ну, бодай однієї носової батареї мого «Нещадного»? Та ніщо. Легенький вітерець, що доторкається до криці. А от пісні цієї… Цього біологічного об'єкта, пісні, ці, як ви там ще називаєте його, еманації, мають вплив навіть на таких людей, як ви. Перетворюють їх на слиньків та пацифістів. Коли нам пощастить відтворити в лабораторних умовах механічно подібний ефект, — ми станемо непереможні. В прямому, а не у символічному значенні. Нехай спів слухають ворожі солдати. Нехай з ними діється те, що сталося з вами: зникає прагнення до боротьби, прокидається сумління, діймає незбагненна туга за тим, чого не буває. Ми підсилимо цей голос потужністю наших радіопередавачів. І назавжди знищимо бойовий дух сусідів. А тоді їхні світи самі впадуть нам до ніг, наче спілі груші. Варто лишень трусонути…
— Прошу вас, послухайте її спів.
— Спритно ж воно забило памороки отакому служаці! Можу тільки уявити собі, як діятиме оце німе сопрано на новобранців. Мабуть, є сенс хірургічно дослідити голосовий та артикуляційний апарати морського створіння.
— Ви хочете…
— Ні, не хочу. Адже, якщо треба, то доведеться, звісно. Ви надзвичайно цікава людина, пане начальнику. Здається мені, коли підете у відставку, заходитесь коло вирощування овочів.
* * *
Пробач мені. Прости. Я не винен, що народився в такій країні. У прекрасній, але жорстокій країні. Тут твоїх пісень бояться більше, ніж атомних гармат. А я тобі вірю. Вірю, що ти прагнеш добра. Вірю у твого Принца. Хочеш, висмикну чеку, як побачу, що не можу тебе захистити? Ми зникнемо разом. У яскравому, сліпучому спалахові. Може, там, серед зірок, цей спалах помітить твій Принц? Що ти кажеш? Не варто, бо загинуть люди? Розумію. Я мав би все зробити, як належить. Доправити тебе туди, де твій дім. Я мусив це зробити. Мусив.
Невідь-яким вітром до ангара занесло зелений дивовижний листок, і він прилип до поверхні акваріума. Начальник порту говорив — неголосно, нерозбірливо, — а погляд його мимохіть навертався до цього листочка. Немов осінь життя залетіла в розчахнуті двері, а невдовзі, через одну-дві часинки, настане зима.
Він випростався і, твердо ступаючи, пішов із ангара. Проміння потужних прожекторів розітнуло ніч і залило темний простір світлом. Прибульця начальник порту застав біля корабля.
— Не віддам. — Тільки й сказав генералові.
— Непокора? Я усуваю вас…
— Кібери охорони реагують лише на мої команди. Вам доведеться добряче поморочитися, поки доберетеся до неї. Дайте мені час… Я ще раз хочу звернутися з проханням до чолового.
— Он як? — генерал посміхнувся. Відгадати прихований сенс цієї посмішки начальникові так і не вдалося. — Ваші дії, ви самі це розумієте, переступають межі звичайного непослуху. Даю вам півгодини, щоб ви одумалися. Через годину злітаю. Об'єкт мусить бути в мене на борту.
— А як же ваші високі імперські принципи? Гуманні ідеї, заради яких ми підкоряємо Всесвіт?
— Імперія завжди бере те, що їй потрібно. Вона не зважає ні на що. Оце той єдиний принцип, якого вона дотримується. І горе тому, хто з цим рахуватися не хоче.
Вологе повітря ночі здавалося п'янким. У надрах контрольної вежі чулося неголосне туркотіння якогось механізму, схоже на пісню земного цвіркуна. Відведені йому півгодини начальник порту вирішив прожити гідно. Йому спало на думку, що вони з Русалонькою фактично вже попрощалися.
