Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
— Здорові будьте! Як ся маєте?
— Дякуємо, все гаразд, шановний друже Чарівниче. Гріх скаржитися. Ніхто нікому шкоди не заподіяв. Пташок підгодовуємо, собачок, — усе робимо, як ви й радили. Тільки ось…
— Що ж саме?
— Та ви, мабуть, і самі знаєте: миші зерно поїли в Мірошника. А тому просимо вас — і я, і Пекар, і Молочар — усі просимо. Розберіться тут у нас з одним хлопчиною. Бо ж ми йому нічого поганого не зробили. А він мишей у засіки напустив. Про це ми достоту знаємо.
* * *Упродовж багатьох років життя у місті було спокійне, мирне. А його мешканців усі довкіл уважали добренними людьми. Бо тут за добро завжди віддячували добром. Коли ж заподієш зло своєму ближньому, тобі самому буде затратно. Адже навесні до міста приходив Чарівник. Він розмовляв із кожним зокрема чи з усіма гуртом, коли траплялося щось нечуване. Тоді він збирав міщан на головному майдані, й вони чекали його мудрого й справедливого присуду. Бувало й таке, що він з'являвся в Місті серед ночі, вітався з двома-трьома випадковими перехожими й непомітно зникав, так і не погомонівши ні з ким щиросердо. Але незмінним було таке. Після того як у Місті побував Чарівник, починало діятись щось незвичайне. Украдений кінь міг розламати стайню і втекти, після чого злодієві доводилося лагодити її в усіх на очах. Западав у якусь шпарину золотий, отой, що продавець недодав його покупцеві на здачу, — за ним туди ж котилося ще кілька монет, і не було жодної змоги їх звідти добути. А давно хворий на коросту коваль, прихистивши на зиму жебрака, раптом одужував. І відставний солдат, який часто напідпитку лупцював свою жінку, міг зненацька впасти й поламати ногу. Одна за одною відбувались отакі події, І коїлося все те будь-якої пори року. Однак найбільша кількість дивовиж припадала на ранню весну — на перші два-три тижні після відвідин Чарівника. Колись у Місті були й такі, що кепкували з нього і його діянь, — мовляв, усе це додає йому непотрібної слави. Найбільше кпинили Шинкар та Лісник. І що ж?
… Якось навесні Шинкар рубонув собі сокирою три пальці — саме на тій руці, якою він покалічив щелепу бідолазі, котрий випадково недодав йому два мідяки за вино. А Лісника тієї ж весни пострілом убили заїжджі браконьєри. І люди довго не могли збагнути: «За віщо?» Але тут знайшли в його коморі речі забитого та пограбованого купця (той пропав минулої осені якраз у цих місцях)… Відтоді ніхто більше не здіймав на Чарівника глум.
Отак із давніх-давен і узвичаїлось у Місті —жити мирно, чесно, у згоді з сумлінням, ніколи й нікому не заподіювати кривди. Жити так, немов би ніякого Чарівника немає. Але не забувати про нього ніколи. Дуже давно у Місті ніхто не робив нічого лихого. І ось — на тобі! Пасербник Пекаря. Такий сумирний хлопчик. Хто б міг подумати?
* * *
Майдан статечно мовчав. Не чулося стриманого шуму. Ніхто не тупцював з ноги на ногу. Всі чекали, що скаже Чарівник.
— Ви просили вислухати вас на майдані. Всіх… — промовив Чарівник, а вітер шарпонув його сиву бороду, немов пасмо туману, що огорнуло вершину гори. — Я прийшов. Я слухаю. Я жду.
— Друже Чарівниче! Ми жили мирно і правильно. Але поміж мною та другом Мірошником пролягла тінь. Ось через нього, мого пасербника, — Пекар затинався від хвилювання. — Лихий задум, так і є. Мишей він брав із моєї пастки. Я привів малого. Він підтвердить: ми не зробили йому нічого поганого. Я завжди добре годував його, не кривдив. Навіть коли з його вини зазнав збитків на сімдесят одну монету… Ми звикли бути справедливими. Чекаємо твого слова, друже Чарівниче.
Хлопчик дивився на прибульця без остраху, тільки не по-дитячому похмуро. Він стомився боятись, поки довгими лютневими ночами думав про цю хвилину.
— А ти що скажеш, Мірошнику?
— Пекар мовить істинну правду. Я сам упіймав хлопчика біля комори. Зерна миші потрубили достоту. А хліб — це наше багатство. Без хліба наше Місто жити не може. Ми покладаємося на твою справедливість, друже Чарівниче.
Чарівник супився. Не на хмарину, а на важку хмару, що заступала суворого бескида, була тепер схожа його борода.
— А ти що скажеш, Учителю?
— Хлопчик добре знав арифметику. Тож не міг не розуміти, що коли Мірошник підвищить ціну на борошно — збитків зазнає все Місто. Він скоїв серйозний злочин проти всіх міщан. Хоч як прикро мені це визнавати, — Учитель розкинув руки, виказуючи цим невимовну прикрість.
— А ти, Феліксе, чому мовчиш? Ти ж бо — теж потерпілий.
Котові зелені очі сяйнули.
— Мур-р-р-р. Він славний хлоп-чинка. Під ковдрою у нього так тепло.
— Але ж мишеня він у тебе забрав?
— Це, мур-р-р-р, наші проблеми. Без тебе р-р-розбер-р-ремося.
— Грубіян! — вигукнув хтось із натовпу. Кіт відвернувся від нього, не приховуючи зневаги, й неквапливим перевальцем пішов через майдан.
Чарівник мовчки дивився йому вслід, аж поки той зник за поворотом найближчої вулиці. Сірий, пухнастий, здалеку схожий на пилову кому.
— Хто ще хоче сказати добре слово про хлопчика?
Запитання так і зависло в повітрі над майданом. Загусла тиша наче заважала йому потрапити людям у вуха. Секунди спливали й розбивались об скляну стіну мовчання. Нарешті хтось несміливо кахикнув.
— Ми сподіваємося на твою справедливість, друже Чарівниче!
— Зачекайте! Ні-ні-підождіть! — Маленька хутряна грудочка підкотилася під ноги Чарівникові, чорні намистинки-очі дивилися на нього. — Він же добрий, він порятував нас. Пожалів.
Маленьке мишеня стояло на задніх лапках і хвостик його тремтів од хвилювання, але