Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
… Із цікавості він дослідив водоканалізаційну систему замку. Воду мешканці брали з джерела. Митися вони дуже любили. А відходи зливали у стічну канаву. А канава та впадала у невелику річку.
Вражений, він аж присвиснув, коли побачив, як домішується до кришталево чистого струменя річки смердюча рідота. Приблизно вирахував обсяг стічних вод, їхній склад, токсичність, життєздатність річкової мікрофлори… Виходило, що через кілометр від місця злиття бруду з річкою від нього не повинно вже дбути й сліду. Гальюнер заспокоївся: збитку природі завдавалося мінімального, тож налагоджувати тут навіть потреби. Зацікавлення прибульця підземними артеріями та виритими в потаємних місцях каналами мешканці замку витлумачили по-своєму. Вони вирішили, що той шукає якісь невідомі знання, — тож відчули до нього ще більшу повагу.
А тим часом на замок насувалась біда. Спочатку про неї сповістили гінці з віддаленого кордону. Потім відголос про нещастя доніс до короля поштовий голуб. Пір'їни пташки обгоріли, рядки послання уривалися посередині зіжмаканої сторінки.
… Нічне склепіння неба спалахнуло пурпуровим сяйвом, і на безлюдний острів у відкритому морі сів дракон. Перелякані рибалки неподалік мало не кинулись у воду. Вогненний смерч розметав їхні човни, лиш один уберігся. Та вогнедишний змій пробув на острові недовго — перелетів на південний кордон. Зім'яв прикордонну заставу. Спалив поселення при копальні. А далі промчав кривавою кометою над гірським хребтом, вряди-годи сідаючи на землю. Там, де він приземлювався, ґрунт залишався оплавлений, попсований силою-силенною дірок. Звідки він узявся, з якого яйця та в якому лігвищі вилупився — не знав ніхто.
Подейкували, нібито у парі з драконом по небу мандрує лихий чаклун, котрий іноді вдає з себе доброго, навіть затіває розмови з людьми. Але в балачки про чаклуна ні король, ні придворні мудрії не йняли віри.
Сто найкращих рицарів озброїлися мечами й вирушили на пошуки чудовиська. І напевно знайшли його, бо назад не вернувся жоден.
… Гальюнерові ця історія від самого початку не сподобалася. В тих подробицях, що повідомлялися королю, було щось мерзенне, а не казкове. Якось він прийшов до короля. Сказав, що хотів би обстежити острів, куди вперше сідав дракон.
— Острів? — здивувався король. — Востаннє бачили дракона вже ось тут, на узбережжі біля замку.
— Острів, — наполіг на своєму гальюнер. І спроквола додав: — Я радий був би помилитися, ваша величносте. Та коли я міркую правильно, то дракон — це не найгірше, з чим нам доведеться зіткнутися.
Тиша дзвеніла, як муха в павукових тенетах. Крізь розчинене вікно долинали хмільні пахощі пізньоцвіту.
— Скажи-но, прибульцю, — нарешті заговорив король, — я ніколи раніше не питав тебе, а тепер ось хочу знати: через що спалахнула війна в тому світі, звідки ти до нас з'явився? Хто з ким воює і за віщо? Хто перемагає? На чиєму боці воював ти?
— Я був одним із багатьох, а не найголовнішим на тій війні, але спробую відповісти вам. Ми та наші вороги дуже схожі. Ми майже однаково вдягаємося, маємо однакову зброю та кораблі. Ми могли б жити мирно, та й жили так упродовж багатьох років. Але є між нами одна відмінність. Мої одноплемінці майже нічого для себе не беруть, удовольняються дещицею, завжди ладні поділитися один з одним, не визнають право дужчого відібрати в слабшого їжу та житло. А наші супротивники дивляться на світ по-іншому. Для них він — розстебнутий гаманець, із якого можна весь час тільки брати й ні з чим не рахуватися. Вони не зроблять нічого поганого, якщо це не дає їм користі. Зате коли відчують свою вигоду, можуть учинити будь-який злочин. Так у них здавна заведено. Не ми почали ту війну, ваша Величносте, — промовив гальюнер. І, помовчавши трохи, додав: — Перемагаємо в тій війні теж не ми. Але ще є надія… — Він пильно глянув у вічі королю…
Король покликав начальника варти. Наказав готуватися найкращим воякам, споряджати найкращі човни, шукати підводника та лоцмана. А ще сказав, що командиром над ними буде сер Тит Золотий Спис. Але очолить загін прибулець, і рицарям належить в усьому скорятися йому.
… Борти в шаландах зачорнено, вода в сутінковому морі теж майже чорна. Силуети човнів злилися з нею. Подув свіжий бриз. Почало штормити. Солоні бризки злітали й падали ниць. Часом хвиля накривала судна, — тоді енергійно працювали черпалки.
Гальюнер хоч і звик до сюрпризів атмосферних польотів, а все ж на диво тяжко зносив хитавицю. Тримався з останніх сил, подумки перелічуючи гребені хвиль. А втім, ніхто з рицарів не почувався гаразд. Лише матроси були у своїй стихії: хвацько правували стерном, вітрилом, веслами. А проте гальюнер бачив, що кожний гребок у бік драконового острова вимагав од них дедалі більшої мужності. Острів постав з-за туману зненацька, потворний, немов зогнилий акулячий клик. Один човен ударився об камінь — утворилася теча. Одежа на всіх промокла до рубця. Бачачи, як спохмурніли обличчя його супутників, коли лоцман за третьої спроби розшукав нарешті прохід у бухту між рифами, гальюнер зрозумів: ніхто не тішиться з можливості поміняти це продірявлене суденце на страшну твердь острова.
Розташувалися на березі, човни завбачливо відтягли подалі од краю води. Хтось із моряків голосно молився, командувач рицарів цитьнув на нього, і той замовк. Гальюнер наказав усім зайняти свої місця і завмерти: не розпалювати багать, ні до чого підозрілого не доторкатися.
Наближалася ніч, але острів був невеличкий, тому, клянучи себе за відсутність саперних навичок, гальюнер вирішив однак дослідити його, доки не стемніло.
І побачив він багато чого цікавого. Скажімо, вхід у печеру. З її горловини пробивалося мертве, гниляцьке світло. Потік води, ревучи, вривався в ту діру, а десь углибині, вигнувшись під немислимим кутом, наперекір усім законам природи знову вихоплювався вгору, під склепіння печери.
Повернувся гальюнер на берег уже поночі. Ніхто не спав.
— Тут нема ніякого дракона. Й ніколи
