Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

— Саме так. Тепер я збагнув. Попередній посланець не встиг пояснити мені до пуття. Він лише виповів наказ: не кидати своєї землі. Чекати. Бути напоготові. Його лати були порубані, на списі запеклася чорна кров. Здається, його звали Тит.

— Тита вже немає. Поліг у битві за Вердийську фортецю. Прощайся з Анною, з сином. Рушаймо.

Дорога звивалася, мов гадюка. Здивований Лонг помітив, що очі йому втомилися од світла. А руки просять меча.

— Хто такі оргнори? — спитав Альм.

Він їхав поруч. Його прудконогий рисак не звик навмання шукати шлях в отруєному оргнорами світі, тож він ледве підлаштовувався під обережну інохідь посланцевого коня.

— На вигляд — як люди. Напевно, були колись людьми. Вродливі. Розумні. Але в них…| немає нічого людяного. Хто бодай раз умочив свої стріли в Чорну річку та ще і заприсягся на отруєній стрілі повелителеві оргнорів, — той уже ніколи не буде людиною.

— Таких, певно, обмаль.

— Ні, чому ж. Присягаються. В нього безліч прибічників. І в цьому його сила. Якраз сила більше приваблює охочих, а не правда.

Вони помовчали. День котився до полудня. Якась пташина подала голос із куща при дорозі.

Одного не можу втямити, — порушив мовчання Лонг, — східний кордон ми боронимо над силу. Пітьма вже поглинула весь світ. Чому ж у тебе сяє сонце? Чому співають пташки? Глянь-но. Праворуч, ліворуч, попереду, позаду — всюди темінь-тьмуща. А твої землі осяяні світлом, місячно-зоряними ночами. В чому тут притичина?

— Не знаю, — одказав Альм.

Сонце викотилося з білого мішка хмарини. Наче повен келих гарячого сяєва хлюпнув Лонгові у вічі. Поривчастий вітер підхопив поли рицарських накидок. Осяйні бризки промінно відскочили од синього каменя, що висів на золотому ланцюгу. Той камінь в Альма на шиї затріпотів. Він спалахнув, розпросторюючи пульсуюче райдужне сяйво. На Лонга мовби висипали вогненний присок. Несподіваний здогад примусив його натягнути повідець. Кінь став як укопаний.

— Що це?

— Це?

— Так. У тебе на грудях.

— Самоцвіт. Із дуже-дуже древніх. Чому ти спитав?

Лонг випростав ноги в сталевих чоботях зі стремен і спішився. Зусібіч обійшов друга, не зводячи погляду з каменя.

— Слухай, Анна справді дочка мудрого Асклепія? — спитав він.

— Так.

— І мудрий Асклепій нічого не сказав тобі про цей камінь?

— Нічого. Він навіть не бачив його ніколи. Всі мужчини роду нашого надівали його, коли вирушали в похід. А в мирний час — ні.

— Це талісман, оберіг світла, — пошепки мовив Лонг.

Він схопився за шию коня, бо ледь тримався на ногах. Сяйво кристала огортало його задушливими хвилями.

— Я впізнав… Упізнав… Це його бачили у снах-видіннях семеро наймудріших… А підлі зрадники, ті, котрі присяглися зловмисникові, боялися його. В їхніх оселях ми знаходили магічні амулети. У кожному — символ світного талісмана, закреслений, вимазаний, уписаний у взори закляття…

Голова запаморочилася. Ноги не втримали. Тяжко брязнув метал. Лонг упав на коліна. Альм притьмом зістрибнув з коня, підхопив друга. Поклав на траву обіч стежки. Розв'язав шолом, попустив ремінь нагрудника… Одначе Лонг, майже не тямлячи себе, дивився в небо невидющими очима і шепотів:

— Даруй мені. Прости, я сказав тобі не все… Важко… Ми боремося супроти пітьми, а самі тим часом перебуваємо в мороці. Світло обпалює нас. Ми відвикли від його теплого проміння. Може, це і є найстрашніше з того, що роблять оргнори. Ті, що воюють проти нас, теж чимось стають схожими до них. А втім, не в усьому. Не так, як ті, що з власної волі заприсяглися зловмисникові… Однак і вони поступово відвикають од щирої правди та білого дня… Але ми переможемо. Світло тепер візьме гору. Світло… Ось чому повелитель оргнорів не зміг наслати на твої землі своїх полчищ. Ось чому над вами — небо ясне. Чисте й прозоре. Жоден оргнор не може підступитися до оберега ближче, ніж на віддаль сорок чотири польоти стріли. Країна твоя невеличка… На віддалі двадцяти трьох польотів стріли південніше — непролазні хащі. За двадцять два польоти на північ — гірські перевали… Лиходії не здатні побороти силу оберега, розумієш?..

Об Лонгові зуби цокнула чаша з водою. Вона була прозора й чиста, ще не встигла натягнути бурдючного запаху. А він і далі твердив своє, мов безумний…

— Тепер ми переможемо. Неодмінно. Заженемо повелителя в його чорне лігвисько. Сила обеpeгa навіки зруйнує злі чари. Тільки… Не мав наміру, Альме, казати тобі про це. Тепер загине твоя країна. Довкола надто багато оргнорів — явних і таємних… Коли ми ще знайдемо їхнього повелителя… Коли ще наздоженемо його… Оргнори завжди намагаються занапастити того, хто повстав проти них. А якщо не можуть, то вбивають усіх, хто йому дорогий. Ми через це пройшли, Альме. Кожний. Загинути в бою геть не лячно, коли знаєш, що тебе ніхто не жде… Пробач, не сказав тобі про це одразу… Побоювався, що не погодишся йти зо мною. Даремно ти оженився, Альме. Рицарю світла належить жити самому. Сам-один. Так легше.

Мало-помалу граф Альм випростався. Посланець говорив ще щось, плутано й нескладно, ніби ві сні. Його лице вкрилося краплями поту, губи побіліли. Могутньою вежею вивищувався над ним граф Альм. Навскісна його тінь лягла на м'якому поросі поряд.

Болісний напад перейшов у сон. Не чекаючи, поки рицар Лонг прокинеться, граф скочив на коня й помчав назад у селище.

Лонг отямився, коли вже вечоріло. Цвіркуни весело сюрчали, співи цикад перекривали цей різноголосий хор.

Альм дожидав його. При повному бойовому обладунку.

— Як ти? — спитав Лонга.

— Одпустило. Пробач. Рушаймо. Це через те поранення. Жало витягли, але дещиця отрути потрапила в кров. Нічого не вдієш,