Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
На ручці були вельми майстерно вирізані людські фігури в самих непристойних позах. Річард взяв ножа, і стражник приєднався до трьох своїх товаришів. Той, що сидів ближче всіх до жінки, був явно задоволений, що Королева Мати прислала джуку. Він розуміюче підморгнув Річарду і, піднявши спис, направив його в обличчя жінці.
— Чарівник прийшов принести тебе в дар духам. Але скоро він сам передасть тобі дар духів — своє насіння. Не ображай духів! — Стражник глумливо посміхнувся.
— Ти повинна прийняти його дар. Ну! Живо!
Жінка слухняно лягла на спину і, кинувши на Річарда ненавидить погляд, розсунула ноги. Мабуть, вона добре засвоїла, що з воїнами краще не сперечатися.
Стражник кольнув її списом у стегно.
— Ти що, не знаєш, що робити! — Закричав він. — Не смій ображати нас!
Роби, що слід!
Зберігаючи зовнішній спокій, Річард міцно стиснув руків'я меча. Полонянка насилу перекинулася і стала на карачки. Всі четверо загелготали.
— Лежачи до неї обличчям до обличчя, ти не отримаєш задоволення, — пояснив щербатий. — Вона кусається. А так вона не зможе тебе вкусити, і ти отримаєш від неї все, що потрібно.
Стражники чекали. Річард сидів нерухомо.
— Хіба ви не розумієте, бовдури? — Заговорила раптом жінка. — Він не хоче покривати мене, немов пес, у вас на очах. — Вона глузливо поглянула на Річарда. — Він боязкий і боїться зганьбитися!
Тепер всі погляди були звернені на Річарда. Він же, до болю в руці стискаючи руків'я меча, намагався зберегти безпристрасне обличчя, але лють чарівного клинка вже кипіла в його жилах. Щербатий засміявся:
— Може, вона і права! Він ще молодий. А раптом він і справді не звик, щоб інші спостерігали, як він насолоджується?
Річарду ставало все важче стримувати себе. Треба було щось придумати. Він узяв в руки чашу з джуку і заговорив, намагаючись, щоб голос не видав його:
— Духи бажають поговорити зі мною про дуже важливі речі.
Воїни відразу стали серйозні. Вони знали, що їхній гість — чарівник, хоча і не такий молодик, яких вони бачили раніше. Вони не знали меж його могутності, але всі його поведінка вселяло їм смутні побоювання.
— Ми повинні залишити його, — сказав щербатий. — Нехай розмовляє з духами, нехай собі розважається з дикункою, нас це не стосується. — Він вклонився Річарду. — Ми будемо чекати в тій кімнаті, де ти нас вперше побачив.
Стражники урочисто пішли. Коли їхні кроки затихли за дверима, полонянка плюнула, намагаючись потрапити в Річарда.
— Ну, давай, — злобно прошипіла вона. — Доведи, що ти здатний покрити жінку, яка прикута до стіни. Ти все одно не зробиш мені гірше, ніж інші.
Річард злегка пхнув її ногою, змушуючи прийняти нормальне положення.
— Я не такий, як вони.
Жінка лягла на спину і розсунула ноги. Тепер її погляд висловлював презирство.
— Отже, ти хочеш лягти на мене, щоб показати, що ти — краще за інших?
Річард заскрипів зубами.
— Припини! Я тут не для того. Полонянка сіла. Хоч вона й намагалася триматися незалежно, Річард помітив, що їй стало страшно.
— Значить, ти відразу принесеш мене в жертву? Тільки зараз він зрозумів, що все ще стискає руків'я меча. Він розтиснув руку, і магічний гнів зник.
Заспокоївшись, Річард вилив джуку на брудну підлогу і сказав:
— Я хочу витягти тебе звідси. Мене звуть Річард. А тебе як?
— Навіщо тобі знати, як мене звуть? — З підозрою в голосі запитала полонянка.
— Ну, якщо нам доведеться вибиратися звідси разом, повинен же я знати твоє ім'я. Я ж не можу називати тебе просто «жінка».
— Мене звуть Дю Шайю, — неохоче відповіла вона.
— Так мені називати тебе «Дю», «Шайю» або «Дю Шайю»? — Перепитав Річард.
Жінка здивовано подивилася на нього, трохи подумала і сказала:
— Моє ім'я — Дю Шайю. Річард кивнув:
— Гаразд, Дю Шайю, так Дю Шайю. А як називається твій народ?
— Бака-бан-мана.
— А що це значить?
— «Не мають господарів», — гордо відповіла Дю Шайю.
— Ну, раз так, — посміхнувся Річард, — ти справді дочка свого народу.
Важко уявити, щоб у тебе був господар.
Дю Шайю недовірливо зиркнула на нього.
— Це все порожні слова. А насправді ти такий же, як усі. Тільки й думаєш, щоб я лягла під тебе.
— Ні, — похитав головою Річард, — я хочу визволити тебе звідси і відправити додому.
— З бранців маженді ще ніхто не повертався.
— Ну, має ж хтось бути першим. Він оголив меч, і Дю Шайю з переляку стиснулася, притягнувши коліна до грудей.
— Не бійся, Дю Шайю, — заспокоїв її Річард. — Я зовсім не збираюся вбивати тебе. Я просто хочу звільнити тебе від ошийника.
При його словах вона відсахнулася, але потім, визнавши свій страх ганебним, підняла голову і плюнула йому в обличчя.
— Хочеш звільнити мене від нашийника, а заодно і від голови? Ти все брешеш, ти хочеш убити мене, але бажаєш, щоб я сама підставила тобі шию!
Річард витер обличчя рукавом і поклав руку їй на плече.
— Та не хочу я тебе вбивати! Мені треба розрубати ланцюг. Як же інакше я тебе звільню?
— Мечем не можна розрубати залізо!
— Мій меч — чарівний.
Жінка заплющила очі, а Річард обережно поклав її голову собі на коліна.
Він уже знав, що Мечем Істини можна розрубати залізо.
Коли він просунув лезо під нашийник, Дю Шайю в жаху застигла, а
