Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Я знаю, тобі це дуже не подобається, Річард. Але завдяки такому звичаєм між нами і маженді ось уже три тисячі років панує мир. Завдяки цьому було врятовано більше життів, ніж погублено. Ці болотні дикуни воюють не тільки з маженді, але і з нами. Час від часу вони здійснюють спустошливі набіги на землі освічених людей Стародавнього світу і на наш Палац.

«Нічого дивного», — подумав Річард, але промовчав.

Сестра Верна відійшла в сторону. Жінки, послані правителькою, зупинилися, і дві з них вийшли вперед. Літні, огрядні, ставні, вони були з ніг до голови закутані в чорне, так що на виду залишалися тільки зморшкуваті обличчя і руки. Посланниця вклонилася сестрі Верні:

— Вітаю тебе, о мудра жінка. Дозорні ще вчора сповістили нас про твоє наближення. Ми раді, що ти прийшла зараз, коли ми повинні принести жертву на честь початку роботи в полях. Ми не очікували твоєї появи, але тим краще. Тепер ми зможемо отримати благословення духів.

Жінка в чорному уважно оглянула Річарда і знову повернулась до сестри Верне:

— Це і є чарівник? Але він вже не хлопчик.

— У нас у Палаці до сих пір не було дорослих учнів, — відповіла Верна.

— Але він — чарівник, як і всі інші.

Жриця покосилася на Річарда.

— Однак він не так юний, щоб давати благословення.

— Але він має чарівний дар. — В голосі сестри з'явилося занепокоєння.

Жриця кивнула:

— Це так, але він уже дорослий, а тому інші не повинні здійснювати за нього його роботу. Він сам повинен вручити жертву духам. Така їх воля.

— Ну що ж, — зітхнула сестра Верна, — нехай буде так. Відведи його.

Жінка в чорному кивнула і жестом показала Річарду, щоб він слідував за нею. Сестра Верна схопила його за рукав. Він відчув неприємне поколювання під нашийником.

— Річард, — прошепотіла вона, — не смій розмахувати сокирою. Ти сам не знаєш, що можеш зруйнувати.

Він подивився їй в очі і, нічого не відповівши, пішов за жінкою в чорному.

Пройшовши по брудній вулиці, вони згорнули у вузький провулок і дійшли до останнього будинку.

Річарду довелося зігнутися в три погибелі, щоб увійти в низькі двері.

Настил всередині був встелений візерунчастими килимами, але навіть тут кольори були якимись темними і тьмяним. Обстановка обмежувалася дерев'яними ящиками, на яких стояли масляні лампи. Біля дверей в коридор, завішених таким же линялим килимом, сиділи четверо воїнів, по два з кожного боку. На колінах у них лежали короткі списи з наконечниками у вигляді листя. Тютюновий дим піднімався до стелі.

Воїни встали і вклонилися жриці. Та відповіла легким кивком, пропускаючи Річарда вперед.

— Це — чарівник, — оголосила вона. — Він вже дорослий, і тому Королева Мати вирішила, що він сам повинен принести жертву духам.

Воїни схилили голови, вітаючи мудре рішення, і попросили жінку в чорному передати Королеві-Матері, що все буде виконано. Побажавши їм удачі, жриця пішла.

Всі четверо тут же почали усміхатися і почали поплескувати гостя по спині, а один навіть обійняв його за плечі.

— Можеш вважати, хлопець, що тобі пощастило. Тобі сподобається, ось побачиш.

— Воїн оскаблився, і Річард зауважив, що в роті у нього не вистачає одного зуба.

— Сьогодні ти станеш чоловіком, якщо не став їм до цих пір. Вперед!

Наступна кімната у всьому походила на першу, тільки там не було диму.

Воїни провели Річарда через анфіладу абсолютно однакових кімнат, єдиною прикрасою яких служили килими на підлозі. Коли вони дісталися до останніх дверей, той, що йшов попереду, обернувся:

— Ну, хлопче, не втрачай голови, і ти добре проведеш час з цією дикункою!

Його друзі розуміюче посміхнулися і, відкинувши килим, пройшли в останню кімнату — маленьку, квадратну, з брудною підлогою, без всяких килимів. Стеля тут, як і скрізь, була дуже високою, але світло в кімнату проникало крізь єдине віконце під самим дахом, а тому в ній панувала напівтемрява. В повітрі стояв запах нечистот.

У дальньому лівому кутку Річард побачив голу жінку, прикуту до стіни. При їх появі полонянка стиснулася і відсунулася подалі. У неї були темні очі і довеі, кучеряве чорне волосся. Брудне тіло покривали синці та садна. В очах читалися жах і огиду.

Воїни сіли навпочіпки біля стін, поставивши списи між колінами. Річард теж сів, притулившись до стіни, праворуч від полонянки.

— Я бажаю поговорити з духами, — несподівано сказав він. Всі четверо здивовано дивились на нього. — Мені потрібно запитати у них, яким чином я повинен принести жертву.

— Чого тут питати? — Пирхнув щербатий. — Їй треба перерізати горло і відокремити голову від тулуба.

— Хай так, — не відступав Річард. — Але все-таки я повинен поговорити з духами, щоб дізнатися, як мені зробити все найкращим чином, щоб догодити їм.

Воїни задумалися. Нарешті щербатого осінило.

— Королева-Мати та її жриці, коли хочуть поговорити з духами, п'ють джуку.

Принести тобі джуку?

— Принеси! — Розпорядився Річард. — Мені теж треба поговорити з духами.

Не хотілося б зробити щось не так і накликати на вас гнів духів.

Порадившись, стражники погодилися, що це цілком розумне побажання, тим більше що їхній гість повинен сам зробити обряд, а не просто благословити його, і один з них побіг виконувати доручення.

Решта, посміхаючись, поглядали на полонянку, яка з ненавистю дивилася на них зі свого кута. Один із охоронців дістав з кишені вузьку трубку і лучину. Запаливши лучину від лампи, він запалив трубку і, пускаючи дим, почав безсоромно розглядати жінку.

Річард сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна, непомітно торкаючись руків'я меча. Нарешті повернувся четвертий воїн. Він дбайливо ніс обома руками глиняну чашу, прикрашену білим орнаментом.

— Королева-Мати та її жриці погодилися надіслати тобі джуку,