Чвара королів - Джордж Мартін

аж кипів життям. Прихід Варго Хапа знуртував усі замкові звичаї. Вози, воли та коні вже зникли з двору, але клітка з ведмедем лишилася. Її підвісили на важких ланцюгах за кілька стоп від землі, на вигнутому мості, що розділяв зовнішній та середній двори. Кільце смолоскипів заливало майданчик світлом. Дехто з хлопців при стайні кидав камені, щоб примусити ведмедя ревти та гарчати. Навпроти через дворище з дверей вояцької трапезної теж лилося світло, а заразом чувся стукіт кухлів та галас вояків, які вимагали ще вина. Десяток голосів підхопив пісню горловою мовою, чужою та дивною для Ар’їних вух.

«П’ють та їдять, а потім поснуть» — зрозуміла Ар’я. — «Балух мав би вже послати по мене, щоб я служила при столі. А тому знає, що в ліжку мене нема.» Та певніше за все, він і сам не мав коли вгору глянути, бо наливав кухлі Кровоблазням і тим стражникам пана Аморі, що приєдналися до веселощів. Гармидер, який зчиняли вояки, мав добре відволікти увагу.

— Якщо чоловік зробить, що його просили, то голодні боги сьогодні геть вп’ються кров’ю, — мовив Якен. — Мила дівчинко, добра та шляхетна. Візьми назад одне ім’я, скажи інше і викинь з голови свою божевільну мрію.

— Не викину.

— Таки-так. — Якен, здавалося, змирився з долею. — Все буде зробльєно, але дівчинка мусить коритися. Чоловік не має часу балакати.

— Дівчинка коритиметься, — відповіла Ар’я. — Що я маю робити?

— Сто людей сидять голодні, їх треба годувати. Пан наказав подати гарячої юшки. Дівчинка мусить побігти до кухні та сказати її хлопчакові-пиріжкові.

— Юшки, — повторила вона. — А ви де будете?

— Дівчинка допоможе варити юшку і чекатиме у кухні, доки чоловік прийде по неї. Біжи. Хутко.

Мантулик саме витягав паляниці з печі, коли Ар’я увірвалася до кухні. Але він вже був не сам: вояки збудили кухарів, щоб нагодувати Варго Хапа та його Кровоблазнів. Служники тягали кошики хліба та мандриків від Мантулика, головний кухар різав шинку з холодного окосту, кухарчуки при рожнах повертали кролів, яких кухарські дівчата мастили медом, жінки кришили цибулю та моркву.

— Чого тобі, Куно? — спитав головний кухар, помітивши її.

— Юшки! — оголосила вона. — Мосьпан бажають юшки.

Кухар тицьнув ножем у бік чорного чавунного казана, підвішеного над вогнем.

— А ото що тобі таке — не юшка, га? Хоч я б краще в неї насцяв, ніж віддавати тому цапові. Не може, йолоп, дати людині трохи поспати.

І сплюнув на підлогу.

— Та нехай, не зважай. Біжи і скажи, що казан не підженеш, хоч ти головою об нього бийся.

— Я маю чекати, поки не зготується.

— То чекай, аби не стояла на дорозі. А краще зроби щось корисне. Побіжи до маслярні — його цапина вельможність напевне забажають масла та сиру. Збуди Пію та скажи, щоб хоч раз ворушилася, якщо хоче зберегти обидві ноги.

Ар’я побігла так швидко, як тільки могла. Пія не спала, а стогнала на спальному помості під одним з Кровоблазнів, та почувши Ар’їн виклик, швидко натягла одяг і наповнила шість кошиків маслом та великими клинами смердючого сиру, загорнутими у полотно.

— Ану допоможи мені з оцим, — наказала вона Ар’ї.

— Не можу. А ти поспішай, бо Варго Хап відрубає тобі ногу.

І втекла, перш ніж Пія її упіймала. Дорогою назад вона спитала себе, чому жодному з бранців не відрубали ані руки, ані ноги. Може, Варго Хап лякався Роббового гніву. Хоча сам наче був не з тих, що когось лякаються.

Коли Ар’я повернулася до кухні, Мантулик саме мішав у казані довгою дерев’яною ложкою. Вона вхопила другу таку саму і почала допомагати. На хвильку Ар’я замислилася, чи не розповісти йому, але згадала село на березі й роздумалася. «Він просто візьме, та й здасться знову.»

А тоді почула бридкий голос Роржа.

— Кухарю! — волав він. — Ми забираємо твою срану юшку!

Ар’я впустила ложку і впала у відчай. «Хіба я просила його приводити?!» Рорж мав на собі залізного шоломця з носовою стрілкою, що почасти ховала брак носа. Якен з Гризлом увійшли до кухні слідом.

— Срана юшка ще не готова, — буркнув кухар. — Їй треба настоятися на малому вогні. Ми тільки-но поклали цибулю і…

— Стули пельку, бо запхну тобі в дупу рожно і витоплю все сало! Я сказав: давай юшку, і негайно.

Гризло засичав, схопив шматок напівспеченого кроля просто з рожна і вчепився у нього своїми гострими зубами, капотячи медом між пальців.

Кухар зрозумів, що сперечатися годі, й скорився.

— Гаразд, забирай юшку, яка є. Та якщо цап спитає, чого вона рідка й не навариста, сам йому розкажеш.

Гризло злизав жир та мед з пальців, а Якен Ха-Гар вдяг пару добряче підбитих рукавиць. Другу пару він дав Ар’ї.

— Куничка хай допомагає.

Юшка була гаряча, бо щойно кипіла, казан був важкий. Ар’я з Якеном якось упоралися вдвох з одним, Рорж узяв інший самотужки, а Гризло ухопив ще два і засичав, коли держаки обпекли йому долоні, але не впустив. Разом вони винесли казани з кухні й проминули з ними двір.

Коло дверей до Вдовиної Башти стояло двійко вартових.

— Що несеш? — спитав один Роржа.

— Свіжі сцяки, ще тепленькі. Скуштуєш?

Якен привітно посміхнувся, мовби вибачаючись.

— Бранець теж мусить їсти.

— Ніхто не казав, що…

Ар’я обірвала його бурчання:

— Це їм, а не вам.

Другий вартовий майнув рукою.

— Та несіть уже.

За дверима до підземелля вели гвинтові сходи. Попереду пішов Рорж, а Якен з Ар’єю — за ним слідом.

— Дівчинка стане осторонь і ньє заважатиме, — наказав він їй.

Сходи скінчилися у вогкому кам’яному склепі — довгому, темному, без жодного вікна. У держаках на ближньому його кінці горіло кілька смолоскипів. Там за неоковирним дерев’яним столом сиділи стражники пана Аморі, базікали та грали у черепки. Важкі залізні ґрати відділяли їх від бранців, що скупчилися у темряві. Почувши пахощі юшки, деякі присунулися ближче до ґратів.

Ар’я нарахувала восьмеро вартових. Вони теж унюхали юшку.

— Вперше бачу при кухні таку гидку служницю, — мовив їхній десятник до Роржа. — Що у казані?

— Ковбаса твоя з яйцями. Їсти хочеш чи ні?

Один стражник ходив туди-сюди, один стояв коло ґратів, третій сидів на підлозі спиною до стіни. Але почувши про їжу, всі заспішили