Чвара королів - Джордж Мартін

— Я замішую вранішній хліб, — пожалівся Мантулик. — І темряви не люблю, я тобі вже казав.

— То я піду сама. А тобі потім розкажу. Можна мандрику?

— Ні.

Тоді Ар’я поцупила одну без дозволу і з’їла дорогою назовні. Начинка мандрики була з дрібно порізаних горіхів, ягід та сиру, листкова шкуринка — хрустка, ще тепла з печі. З’ївши мандрику пана Аморі, Ар’я відчула неабияке зухвальство. «Голоніжка-бистроніжка-легконіжка» — виспівувала вона пошепки. — «Ховайтеся усі — йде привид Гаренголу.»

Ріг збудив замок від сну; до дворища вже вискакували вояки подивитися, що там таке. Ар’я пристала до інших і скоро побачила, як під решітку вповзає валка возів, запряжених волами. Здобич — відразу зрозуміла вона. Вершники, що охороняли вози, балакали кількома чудернацькими мовами; броня їхня блищала блідим сяйвом під місяцем, а двійко з коней були вкриті чорно-білими смугами. «Кровоблазні!» Ар’я відсунулася глибше у тінь і побачила, як повз неї на задку воза провезли у клітці велетенського чорного ведмедя. Інші вози були накладені сріблястими обладунками, зброєю та щитами, лантухами борошна, верескливими пацями, кощавими собаками, квохтливими курями. Ар’я замислилася, скільки часу вона вже не їла доброї свинячої печені, але тут побачила першого з полонених.

Судячи з поводження та гордовитої постави голови, то мав бути якийсь вельможний пан. Під подертим червоним вапенроком Ар’я бачила блиск кольчуги. Спершу вона навіть подумала, що то хтось із Ланістерів, але при світлі смолоскипа роздивилася, що знак на грудях був не лев, а срібний кулак. Руки його були міцно зв’язані, мотузка з’єднувала гомілку з бранцем позаду нього; той був прив’язаний до наступного, а той — ще далі, отож уся валка була змушена дріботіти разом, не збиваючи кроку. Багацько бранців було поранено. Якщо хтось раптом зупинявся, вершник супроводу миттю мчав до нього і давав скуштувати нагайки. Ар’я спробувала порахувати бранців, але втратила лік, ще не дійшовши п’ятдесяти — а у валці йшло принаймні вдвічі більше. Одяг їхній був заплямований болотом та кров’ю; при смолоскипах важко було впізнати усі значки та герби, але деякі Ар’я все ж примітила. Подвійні башти. Сяюче сонце. Скривавлений чоловік. Бойова сокира. «Бойова сокира — це знак Кервинів, а біле сонце на чорному — Карстарків. Усі вони — північани. Вояки мого батька та Робба.» Їй не хотілося й думати, що це має означати.

Кровоблазні почали злізати з коней. З соломи повилазили заспані стайнярі, щоб попорати їхніх спінених тварин. Один з вершників голосно вимагав пива. Галас виманив пана Аморі Лорха на накривну галерею понад двором; його супроводжували двоє стражників зі смолоскипами. Варго Хап у цап’ячому шоломі натяг повід, опинившись перед ним.

— Вітаю, пане кафтеляне! — мовив найманець. Він фафрав так жахливо, наче щось жував або мав завеликого язика в роті.

— Що це таке, Хапе? — насуплено спитав пан Аморі.

— Полоняники. Вуф Болтон гадав певейти Твивуб, та мої хвафькі компанійфі повубали його певедовий вагін на фматки. Багато вбили, а Болтона пвогнали геть. Офьо їхній офільник, Гловев, а той поваду — пан Аеніф Фвей.

Пан Аморі Лорх втупився у бранців унизу своїми дрібними свинячими очицями. Ар’ї здалося, що він невдоволений. Усі в замку знали, що вони з Варго Хапом один одного ненавидять.

— Гаразд, — мовив він. — Пане Кадвине, заженіть їх до підземелля.

Пан з кольчужним кулаком на вапенроку здійняв очі.

— Нам обіцяли почесний полон, шляхетне поводження… — почав був він.

— Ану тихо мені! — заверещав на нього Варго Хап, бризкаючи слиною.

Пан Аморі звернувся до бранців:

— Що вам обіцяв Хап, мене не обходить. Князь Тайвин поставив каштеляном Гаренголу мене, і я чинитиму з вами, як забажаю. — Він махнув до сторожі. — Велика цюпа під Вдовиною Баштою має вмістити усіх. А хто туди не хоче — вільний померти просто тут.

Поки його вояки відганяли бранців до підземелля під вістрями списів, Ар’я побачила, як на сходах з’явився Балух, блимаючи на світло. Якби він помітив її відсутність, то кричав би й погрожував спустити батогом шкуру, та вона не боялася. Балух був не Вис. Він завжди обіцяв комусь спустити шкуру батогом, але Ар’я жодного разу не бачила, щоб він бодай когось вдарив. І все ж краще не траплятися йому на очі. Вона озирнулася. У дворі випрягали волів, розвантажували вози, «Хвацькі компанійці» вимагали собі питва, а навколо клітки з ведмедем потроху збирався цікавий натовп. Посеред гармидеру було неважко зникнути непоміченою. Вона повернулася так само, як прийшла, не бажаючи, щоб хтось її упіймав та приставив до роботи.

Вдалині від брами та стаєнь у величезному замку важко було перестріти хоч одну живу душу. Галас потроху стишився в Ар’ї за спиною. Дмухав поривчастий вітер, гуляв вихорами у дворах, витискав тремтливий вереск зі щілин між каменями Плакучої Башти. З дерев божегаю почало падати листя. Ар’я чула, як воно летить крізь покинуті замкові дворища між порожніх палат та служб, як шурхотить на каменях. Гаренгол знову майже спорожнів, і звуки виробляли в ньому дивні речі. Бувало, що камені наче всотували в себе весь шум і вкривали двори ковдрами тиші. А іншим разом луна мовби жила своїм власним життям: зробиш крок — і він перетворюється на тупотіння цілого примарного війська, скажеш слово — і чуєш у відповідь цілий бенкет вдалині. Чудернацькі звуки Гаренголу завжди лякали Мантулика, хоча Ар’я на них не зважала.

Тиха, як тінь, вона подолала середнє дворище, обійшла круг Жах-Башти, проминула порожні соколині кліті, де духи мертвих птахів розсікали повітря примарними крилами — так переповідали люди в замку. Зараз вона могла піти, куди забажає. В замку стояла залога, не більша за сотню людей — такий малий загін у Гаренголі просто губився. Палата Ста Коминів стояла зачинена, а заразом ще багато менших будівель — навіть ціла Плакуча Башта. Пан Аморі Лорх мешкав у каштелянських покоях Башти Гори-Король, просторих, наче князівські чи королівські. Ар’ю з іншою челяддю переселили до підвалів під нею, щоб були напохваті. Коли в замку стояв князь Тайвин, назустріч завжди траплявся якийсь вояк, що питав тебе про твоє доручення. Але тепер сотні людей випало стерегти тисячу дверей, і ніхто більше не знав, де кому належало бути. Та по правді кажучи, не дуже й хотів знати.

Проминаючи зброярню, Ар’я почула дзвін молота. Крізь високі вікна блимало тьмяно-жовте сяйво. Вона видерлася на дах і зиркнула донизу. Там