Чвара королів - Джордж Мартін

Гендрі лупцював по панцерному нагрудникові. Коли він працював, для нього існувало тільки залізо, міхи та вогонь. Молот видавався частиною його руки. Ар’я подивилася, як грають м’язи на його грудях, послухала сталевої музики, що він грав молотом. «Який він дужий» — подумала Ар’я. Коли Гендрі узяв кліщі з довгими ручками, щоб вмочити панцира у гартувальні ночви, Ар’я ковзнула крізь вікно і зістрибнула на підлогу поруч із ним.

Гендрі не надто здивувався, побачивши її.

— Ти б мала спати, дівчисько. — Панцир засичав, наче кіт, коли Гендрі вмочив його у холодну воду. — Що там за гармидер?

— Варго Хап повернувся з бранцями. Я бачила їхні значки. Там є один з Гловерів, господарів на Жбирі-в-Пущі. Він з панства мого батька. Решта теж з півночі.

Раптом Ар’я усвідомила, навіщо ноги принесли її сюди.

— Ти мусиш допомогти мені врятувати їх.

Гендрі зареготав.

— Цікаво, як саме?

— Пан Аморі посадовив їх у підземелля. Оте під Вдовиною Баштою, де одна велика цюпа. Двері можна вибити твоїм молотом…

— А вартові, значить, дивитимуться і ставитимуть гроші, за скільки ударів я їх роздовбаю, ге?

Ар’я вкусила губу.

— Вартових доведеться вбити.

— Як же ми їх уб’ємо, прошу панну?

— Може, їх там буде небагато.

— Та для нас із тобою і двоє — забагато. Хіба ти нічого не навчилася в тому селі? Спробуй утнути щось таке — і Варго Хап відріже тобі руки та ноги. Таку вже він має вдачу.

Гендрі знову взяв до рук кліщі.

— Ти злякався!

— Дай мені спокій, дівчисько.

— Гендріку, там, мабуть, ціла сотня північан! А може, й більше — я усіх не порахувала. Це така сама сила, як в пана Аморі. Ну, хіба що не рахуючи Кровоблазнів. Нам треба тільки їх випустити, і тоді ми зможемо захопити замок та втекти.

— Ти їх не випустиш. Так само, як не врятувала Ломика. — Гендрі покрутив нагрудника кліщами, щоб краще роздивитися. — А якщо ми й втечемо, то куди?

— До Зимосічі, — негайно відповіла вона. — Я розкажу матінці про твою допомогу, і ти зможеш жити з нами.

— Йой, то ласкава панна мені дозволять? Така честь — кувати вашій мосці коней і ладнати мечі для ваших вельможних братів.

Гендрі вмів іноді дратувати її так, що далі нікуди.

— Ану припини негайно!

— За віщо мені втрачати ноги? Ну гаразд, хай якимсь дивом я втечу, і мені їх не відріжуть. То й що? Пітнітиму в кузні Зимосічі замість Гаренголу? Пхе! Знаєш старого Бена Чорнопальця? Він сюди з’явився хлопчиком. Кував залізо для пані Вент, її батька і діда, ба навіть для князя Лотстона, що сидів на Гаренголі ще до Вентів. Тепер він кує залізо для князя Тайвина. І знаєш, що каже? Меч є меч, шолом є шолом, а вогонь пече тобі руки, хай кому ти служиш. Лукан — непоганий майстер і хазяїн. Тому я лишаюся тут.

— Тоді тебе упіймає королева! Адже золотокирейників вона посилала не по Бена Чорнопальця!

— Найпевніше, що й не по мене.

— По тебе, сам знаєш. Ти хтось важливий!

— Я — коваль-підмайстер! А одного дня, може, стану майстром-зброярем… якщо мені не вріжуть ноги чи не вб’ють за втечу.

Гендрі відвернувся від Ар’ї, підняв молота і почав гатити ним по залізу. В нападі безсилої люті Ар’їни руки самі скрутилися у кулаки.

— Як будеш робити наступного шолома, то пристав до нього не бичачі роги, а віслючі вуха!

Ар’я мусила втекти, бо інакше почала б його лупцювати. Але Гендрі, напевне, і не відчув би. «От коли взнають, хто він такий, і відріжуть його дурну віслючу голову — тоді пошкодує, що не допоміг.» Втім, може, без нього навіть краще. Адже упіймали її в тому селі саме через нього.

Згадавши про село, вона пригадала і похід, і комору, і Лоскотуна. До неї прийшла згадка про маленького хлопчика, якого вдарили буздуганом просто в обличчя. Про старого дурня Ми-за-Джофрі, про Ломика Зеленорукого. «Я була вівця, а потім стала миша. Я не вмію нічого, тільки ховатися.» Ар’я вкусила губу і спробувала згадати, коли до неї повернулася хоробрість. «Це Якен знову зробив мене хороброю. І я стала привидом, а не мишею.»

Вона уникала лоратця, відколи помер Вис. Кізвика вбити було легко — будь-хто може зіпхнути людину з муру. Але Вис виростив свою бридку плямисту сучку зі щеняти. Лише якась чорна химородь могла обернути тварину проти нього. Ар’я згадала, що Йорен забрав Якена з камінного мішка — так само, як Роржа та Гризла. Якен скоїв щось жахливе, і Йорен про те знав, бо інакше не тримав би його в залізах. Якщо лоратець — справді якийсь ворожбит, то Рорж з Гризлом могли виявитися гемонами, викликаними ним з пекла, а зовсім не людьми.

Якен досі був винен їй одне життя. У казках Старої Мамки люди, яким мамуни дозволяли загадати чарівні бажання, мусили особливо ретельно добирати третє, бо воно ж останнє. Кізвик та Вис — не надто значні особи. Але третя смерть мала щось важити. Так казала собі Ар’я щовечора, коли шепотіла свою молитву з імен. Та зараз вона спитала себе, чи справді вагається тільки з цієї причини. Адже поки Ар’я могла вбити людину одним шепітком, вона не мусила нікого боятися… але після останньої смерті знову стане мишею.

Поки Балух не спав, Ар’я не сміла повертатися до ліжка. Не знаючи, де ще сховатися, вона подалася до божегаю. Їй до смаку був різкий запах смоли смерек та вартових, відчуття трави та землі між пальців ніг, шурхіт вітру в листі. Крізь гай повільно плинув струмок, і в одному місці він проїв землю аж під лісовою підстилкою.

Саме там, під гнилим деревом та покрученими зламаними гілками, вона знайшла свій таємний меч.

Гендрі вперся рогом і відмовився кувати їй справжнього клинка, тому вона зробила собі свій, зламавши держака мітли. Її клинок був надто легкий і не мав належного руків’я, зате Ар’ї подобався гострий розщеплений кінець.

Коли Ар’я мала вільну годину, то прокрадалася сюди задля того, щоб виконувати вправи, яких її навчив Сиріо Форель. Вона пересувалася босоніж впалим листям, рубала гілки, збивала листки з дерев, а інколи навіть видиралася на дерева і танцювала серед верхніх гілок: рухалася вперед і назад, чіплялася за кору пальцями ніг і щодня стояла дедалі впевненіше, бо