Чвара королів - Джордж Мартін

На світанку Балух та всі інші повернулися, не рахуючи одного хлопця, вбитого у бійці без жодної причини. Балух пішов нагору подивитися при світлі дня, який там зараз стан справ, і весь час жалівся, що його старі кістки не терплять сходинок. Коли він повернувся, то повідомив, що Гаренгол захоплено.

— Кляті Кровоблазні вбили стражників пана Аморі — кого у ліжках, а кого п’яними за столом. Новий пан прибуде ще до кінця дня з усім військом. Він сам з дикої півночі, де стоїть Стіна. Кажуть, суворий. Та пани міняються, а роботи завжди по вінця. Стане хтось дурня клеїти — здеру шкуру батогом.

Він подивився на Ар’ю, коли казав останні слова, та про її відсутність минулої ночі навіть не згадав.

Всенький ранок вона дивилася, як Кровоблазні здирають з трупів усе цінне і тягнуть їх до Двору Каменеплину, де для позбавлення від мерців склали велике багаття. Блазень Пелех відрубав дві голови мертвих лицарів і скакав замком, вимахуючи ними за волосся та зображуючи розмову.

— Від чого ти помер? — питала одна голова.

— Від гарячої кунячої юшки, — відповідала інша.

Ар’ю приставили відтирати засохлу кров. Ніхто не казав до неї зайвого слова, та інколи вона помічала, що дехто кидає дивні погляди. Робет Гловер та інші звільнені, напевне, розповіли про те, що сталося у підземеллі. А потім Пелех вигадав свою пришелепкувату виставу, де дві голови балакали про кунячу юшку. Вона б порадила йому стулити пельку, але боялася. Блазень був напівбожевільний; про нього розповідали, що він якось убив людину за те, що та не сміялася з його жартів. «Хай вже замовкне, бо додам до свого списку» — подумала вона, відшкрябуючи червонясто-брунатну пляму.

Вже майже настав вечір, коли нарешті прибув новий господар Гаренголу. Він мав звичайне, дуже пересічне лице без бороди та вусів. Добре помітні були на обличчі тільки моторошно світлі очі. Ані товстий, ані тонкий, ані дебелий, він мав на собі чорну кольчугу та рожеву делію з цяточками. Знак на його корогві скидався на людину, яку вмочили у кров.

— На коліна перед князем Жахокрому! — заволав зброєносець, не старший за Ар’ю хлопчина.

І Гаренгол став на коліна. Наперед вийшов Варго Хап.

— Вафа вельмовніфть, Гавенгол ваф.

Князь відповів, але надто тихо, щоб Ар’я розчула. Робет Гловер та пан Аеніс Фрей, свіжоскупані та вдягнені у чисті жупани і кунтуші, приєдналися до них. Мовивши кілька слів, пан Аеніс повів товариство до Роржа та Гризла. Ар’я здивувалася, побачивши їх у замку — вона вже думала, що обоє зникли після того, як пішов Якен. Ар’я почула грубий хрипкий голос Роржа, та слів не розібрала. А тоді на неї наскочив Пелех і потяг через двір.

— Мосьпане, мосьпане! — виспівував він, смикаючи її за руку. — Осьде куниця, що зварила юшку!

— Пусти! — гукала Ар’я, викручуючись із його рук.

Князь роздивився її, рухаючи тільки очима. Очі він мав дуже бліді — кольору криги.

— Скільки тобі років, дитино?

Щоб знайти відповідь, їй довелося хвильку подумати.

— Десять.

— Десять, мосьпане, — нагадав він їй. — Ти полюбляєш тварин?

— Деяких. Мосьпане.

Слабенька посмішка торкнулася його вуст.

— Схоже, леви до тих деяких не належать. А заразом і мантикори.

Вона не знала, що на це казати, тому змовчала.

— Я чув, тебе звати Куною. Це ім’я не годиться. Скажи-но мені, як тебе назвала мати при народженні?

Ар’я вкусила губу, хутко шукаючи собі якогось імені. Ломик кликав її Бибкою, Санса — Конякою, а один з батькових стражників дав їй прізвисько Ар’я-Підніжка. Та навряд чи князеві припало б до смаку якесь із цих імен.

— Німерія, — відповіла вона. — Мене порала стара мамка і кликала Нім, щоб було коротше.

— Звертаючись до мене, Нім, ти казатимеш «мосьпане», — дуже м’яко мовив князь. — Як на мене, ти надто мала, щоб піти у Кровоблазні. Ще й не тієї статі. А чи боїшся ти п’явок, дитино?

— П’явки — то просто п’явки… мосьпане.

— Мій зброєносець міг би в тебе дечого повчитися. Часто ставити собі п’явок — ось таємниця довголіття. Людина мусить позбавлятися поганої крові. Гадаю, ти годишся. Тож поки я лишаюся у Гаренголі, ти, Нім, служитимеш мені чашницею при столі й покоївкою при постелі.

Цього разу вона вже не ляпнула здуру, що краще б ходила за конями у стайнях.

— Так, ваше панство. Тобто мосьпане.

Князь майнув рукою.

— Надайте їй пристойного вигляду, — мовив він, ні до кого не звертаючись, — і перевірте, чи вміє вона розливати вино не мимо кухля.

Відвернувшись, він підняв руку і мовив:

— Шановний пане Хапе, подбайте про корогви над брамою.

Четверо «Хвацьких компанійців» видерлися на мур і скинули донизу лева Ланістерів та чорну мантикору пана Аморі. На їхніх місцях замайоріли оббілована людина Жахокрому та лютововк Старків. Того ж вечора юний джура на ймення Нім наливав вино Рузові Болтону та Варго Хапові, які стояли на галереї та дивилися, як «Хвацькі компанійці» женуть голого Аморі Лорха середнім дворищем. Пан Аморі благав, лив сльози, чіплявся до ніг своїх полонителів, аж доки його не відтяг Рорж, а Пелех — не пхнув чоботом до ведмежої ями.

«Ведмідь — весь чорний» — подумала Ар’я. — «Схожий на Йорена.»

Вона наповнила келиха Руза Болтона і не розлила ані краплі.

Даянерис IV

У місті, що дивувало своїми пишнотами, Дані чекала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим з усіх. Але коли вона вилізла з ношів, то побачила якусь стару сіру руїну. Довгий низький будинок без вікон та башт звивався, наче кам’яна змія, крізь гайок дерев з чорною корою, з чорнильно-синього листя яких видобували трунок для чародійського напою, що його карфійці звали «вечірньою тінню». Жодних інших будинків поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, частково обвалена чи розбита; сухий будівельний розчин між каменями стін кришився та розсипався. Дані зрозуміла, чому Цзаро Чжуан Даксос назвав це місце Палацом Праху. Навіть Дрогон, побачивши його, занепокоївся — чорний дракон засичав, пускаючи дим між гострих зубів.

— Кров моєї крові, — мовив Джохого дотракійською мовою, — тут зле місце, де блукають привиди та маегі. Бачите, як воно