Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

З шаленим биттям серця Ніккі чекала. Замість того щоб відкрити двері, солдат повернувся до неї і схопив за груди. Ніккі стояла нерухомо, боячись поворухнутися. Стражник лапав її, як дині на базарі. Вона була занадто налякана, щоб говорити, і побоювалася, що він може не пустити її до Річарда. Солдат притулився до неї і засунув руку за корсаж, мнучи їй соски.

Ніккі знала, що і такі люди потрібні Ордену, щоб нести його вчення світу. Доводиться визнавати, що людська натура перекручена, і йти на певні жертви. Такі тварини потрібні, щоб забивати моральність в маси. Вона здавлено ойкнула, коли солдат вщипнув ніжну плоть.

Стражник розсміявся, задоволений тим, що облапав її, і обернувся до дверей. Після деяких проблем з іржавим замком він нарешті зумів-таки повернути ключ. Схопившись за отвір, він з силою рвонув двері. Двері повільно відповзла рівно настільки, щоб у них пролізти. Стражник повісив лампу на стінку всередині поруч із дверима.

— Коли я закінчу з деякими справами, то прийду за тобою, і побачення закінчиться. — Він знову реготнув. — Так що швидше задирай для нього свої спідниці. Якщо, звичайно, він в змозі цим скористатися.

Він заштовхнув Ніккі в камеру.

— Це до тебе, Сайфер. Я її гарненько для тебе підігрів. — Двері з гуркотом зачинилися. Ніккі почула, як стражник повертає ключ, потім його кроки потьопала далі.

Квадратна камера виявилася такою крихітною, що Ніккі могла, розкинувши руки, одночасно торкнутися обох стін. Маківкою вона зачіпала стелю. Замкнутість цього приміщення наводила жах. Ніккі хотілося вискочити звідси.

Вона боялася, що тіло, яке скорчилося біля її ніг належить покійнику.

— Річард?

Вона почула ледве чутний стогін. Його руки були скуті за спиною якимись дерев'яними колодками. Вона злякалася, що він може захлинутися.

Сльози палили очі. Ніккі опустилася на коліна. Брудна вода, залившись їй в чоботи, тепер намочила і плаття.

— Річард?

Вона потягнула його за плече, щоб перевернути. Скрикнувши, він відсахнувся.

Коли Ніккі розгледіла його, то закрила рот обома руками щоб заглушити крик.

— Ох, Річард!

Ніккі встала і відірвала поділ нижньої сорочки. Знову опустившись на коліна, вона за допомогою цієї ганчірки обережно стерла кров з його обличчя.

— Річард, ти мене чуєш? Це я, Ніккі. — Він кивнув.

— Ніккі.

Одне око запливло начисто. Волосся було в багнюці і твані від води, в якій він лежав. Одяг порваний на шматки. У тьмяному світлі маленької лампи Ніккі бачила здуті червоні рани, що всіяли його плоть.

Він зауважив, що вона втупилася на ці рани.

— Боюся, цю сорочку тобі ніколи не вдасться залатати. — Вона слабо посміхнулася його похмурому гумору. Тремтячими пальцями вона промокнула йому обличчя. Ніккі не розуміла, чому так реагує на це. Вона ж бачила і гірше. Річард прибрав голову від її руки.

— Я роблю тобі боляче?

— Так.

— Прости. Я принесла води.

Він нетерпляче кивнув. Ніккі піднесла до його губ бурдюк. Він почав жадібно пити.

Коли Річард віддихався, Ніккі сказала:

— Каміль дав грошей, щоб заплатити збір за побачення з тобою.

Річард лише посміхнувся.

— Каміль хоче, щоб ти вибрався звідси.

— Я й сам хочу вибратися звідси. — Його голос був зовсім не схожий на звичайний. Хрипкий і ледь чутний.

— Річард, Захисник…

— Хто?

— Чиновник, відповідальний за це. За в'язницю. Він сказав мені, що є спосіб витягнути тебе звідси. Він сказав, що ти повинен визнати себе винним у цивільному проступок та заплатити штраф.

Річард кивнув.

— Я так приблизно і припускав. Він запитав, чи є мене гроші. Я сказав, що є.

— Так? Ти заощадив грошей? Річард знову кивнув.

— Гроші у мене є.

Ніккі відчайдушно вчепився в залишки коміра його сорочки.

— Річард, я зможу заплатити штраф тільки післязавтра. Ти протримаєшся? Будь ласка, скажи, ти зможеш протриматися ще два дні?

Він похмуро посміхнувся.

— Я нікуди не йду.

Тут Ніккі згадала і дістала з сумки хліб.

— Я принесла тобі поїсти. Хліб і трохи смаженої курки.

— Курка. На хлібі довго не протримаюся. Тут не годують.

Вона пальцями відірвала шматок курки і поклала йому в рот. Їй було нестерпно бачити Річарда таким безпорадним. Це її дратувало. Її нудило від цього. — Їж, Річард, — підштовхнула вона його, коли його голова почала падати. Він похитав головою, ніби струшуючи сон. — Ось, з'їж ще трошки.

Вона дивилася, як він жує.

— Ти можеш спати в такий вогкості?

— Вони не дають спати. Вони…

Вона сунула йому в рот шматок курятини. Вона відмінно знала методи Ордену. І не бажала чути, який саме метод вони вибрали для нього.

— Я витягну тебе звідси, Річард. Не здавайся. Я витягну тебе.

Він знизав плечима, немов бажаючи сказати, що це не має значення.

— Навіщо? Хочеш подбати про свого бранця? Заздриш, що хвилюються інші за мене? Боїшся, що вони вб'ють мене перш, ніж ти встигнеш це зробити?

— Річард, це не…

— Я всього лише людина. Важливо лише те, що більш значне. Те, що я невинний, не важливо, тому що життя однієї людини цінності не має. Якщо я повинен таким ось чином страждати і померти, щоб допомогти спонукати інших слідувати шляхом твого Творця і твого Ордену, то хто ти така, щоб відмовляти їм