Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Вони заарештували Річарда! Минулої ночі. Вони взяли його. Ніккі навіть не зрозуміла, що яйця з її рук падають на підлогу.

Ніккі в супроводі Каміля піднялася по дванадцяти кам'яних сходах — у казарми міської гвардії. Казарми — справжня фортеця, загороджена високими потужними стінами. Ніккі не просила Каміля супроводжувати її, але сильно підозрювала, що йому могла перешкодити піти тільки смерть. Вона ніяк не могла зрозуміти, як Річарду вдається викликати в людях таке почуття.

Коли вони покинули будинок, Ніккі була так вражена тим, що трапилося, що погано розуміла, що відбувається, але все-таки помітила — всі мешканці їх будинку сильно стривожені. Мало не з усіх вікон визирали лиця, коли вони з Камілем вилетіли з дому і помчали по вулиці. Навіть із сусідніх будинків вийшли люди і дивилися їй услід. І у всіх були дуже похмурі обличчя.

Що ж змушувало всіх так переживати за цю людину?

І чому вона сама переживає за нього?

Усередині брудних казарм юрмилися люди. Неголений старий з запалими щоками тупо стояв, дивлячись у нікуди. Круглощокі жінки в хустках плакали, а волаючі діти чіплялися за їх подоли. Інші жінки стояли з порожніми лицями, ніби в черзі за хлібом або просом. Маленька дитина в одній сорочці самотньо стояла, засунувши крихітний кулачок в рот, і волала.

У всіх був похоронний настрій.

Міські гвардійці, по більшій частині здоровенні молодці з байдужими обличчями, проштовхувалися крізь натовп у темні коридори. Низька дерев'яна перегородка розділяла приміщення навпіл, і вся юрба стояла на одній половині. А за перегородкою перемовлялися гвардійці. За простим столом сиділи якісь люди, гвардійці приносили їм доповіді, обмінювалися жартами або отримували чергові накази.

Ніккі проштовхалася через натовп до самої перегородки — на перегородку напирали жінки, сподіваючись, що їх викличуть, сподіваючись дізнатися хоч щось, сподіваючись на чудесне втручання самого Творця. Але замість цього отримували лише образи.

Ніккі схопила за рукав проходячого мимо гвардійця. Він зміряв її з ніг до голови грізним поглядом. Ніккі нагадала собі, що позбавлена своєї могутності, і випустила його рукав.

— Чи не скажете, хто тут головний?

Він знову оглянув її з ніг до голови і, мабуть, визнав її без чоловіка, а отже, доступною. Обличчя його розпливлося в удаваній посмішці.

— Он там, — вказав він. — За столом. Народний Захисник Мускін.

За столом сидів чоловік середніх років, зарившись в стоси паперів. Тіло його виглядало так, ніби тануло на сонці. Його вільна біла сорочка була вся в темних плямах поту.

Гвардійці говорили йому щось на вухо, а його сумовитий погляд безцільно нишпорив по кімнаті. Інші чиновники, що сиділи за столом по обидва боки від нього, перебирали папери, мляво розмовляли один з одним, або з іншими чиновниками і гвардійцями, безперервно снуючими по приміщенню.

Захисник Мускін, чию лисину три з половиною волосини прикривали так само добре, як сплячу черепаху кілька травинок, оглянув кімнату. Його темні очі весь час рухалися, ковзаючи по гвардійцях, чиновниках, натовпу відвідувачів. Ковзнувши по обличчю Ніккі, Мускін не виявив ані найменшого інтересу. Всі вони були громадянами Ордена, однаковими часточками, кожен абсолютно незначний сам по собі.

— Можна з ним поговорити? — Запитала Ніккі. — Це важливо.

Посмішка гвардійця стала знущальною.

— Ну звичайно, важливо. — Він тицьнув пальцем на юрбу. — У чергу. Чекай, коли дійде до тебе.

У Ніккі з Камілем не було вибору. Довелося чекати. Ніккі була занадто добре знайома зі звичаями цих дрібних чиновників, щоб влаштовувати скандал. Вони буквально розквітають, коли хтось починає скандалити. Вона притулилася плечем до стіни з брудними патьоками від численних плечей. Каміль прилаштувався поряд.

Черга не рухалася, тому що чиновники нікого не приймали. Ніккі не знала, може, є спеціальний час для прийому громадян. Але у них не було вибору — залишалося тільки чекати своєї черги. Ранок тягнувся, а черга все не рухалася. Позаду них з Камілем теж скупчився народ.

— Каміль, — тихо промовила Ніккі, прочекавши кілька годин, — ти не зобов'язаний стирчати тут зі мною. Ти можеш іти додому.

Очі хлопця були червоними і опухлими.

— Я хочу почекати. — На подив Ніккі, в голосі його відчувалася недовіра. — Я турбуюся за Річарда, — додав він так, що це прозвучало як звинувачення.

— Я теж за нього турбуюся. Інакше навіщо я тут, по-твоєму.

— Я прийшов до тебе тільки тому, що злякався за Річарда і не знав, що робити. Всі решта або на роботі, або пішли за хлібом. — Каміль повернувся і притулився спиною до стіни. — Я не вірю, що ти хвилюєшся за нього, але я просто не знав, що робити.

Ніккі змахнула з чола змокріле пасмо.

— Я тобі не подобаюся, вірно? — Він як і раніше не дивився на неї.

— Так.

— Можу я запитати, чому?

Каміль стрельнув очима по сторонах, щоб перевірити, чи не слухає їх хто. Але всі були зайняті своми власними турботами.

— Ти — дружина Річарда, і ти зрадила його. Ти привела Гейда до себе в кімнату. Ти повія.

Ніккі закліпала, здивована його словами. Каміль, перш ніж продовжити, знову озирнувся.

— Ми не розуміємо, чому така людина, як Річард, живе з тобою. Кожна без чоловіка жінка в нашому будинку, та й у сусідніх теж, говорила мені, що, якби вона була його дружиною, ніколи б в житті не лягла з іншим чоловіком. Вони всі в один голос твердять, що не розуміють, чому ти так вчинила з Річардом. Всі засмутилися за нього, але він нас навіть слухати не захотів, коли ми намагалися сказати йому про