Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Підійди й сядь, Ніно. — Я кивнув на ліжко, оскільки в кімнаті більше не було на чому сидіти.

Вона сіла й почала нервово заламувати руки на колінах.

— Я це бачила. Те, що вони витягли з кургану. — Вона поглянула на мене, а тоді знов опустила погляд на руки. — Джиммі, найменший Мотенів хлопець, він мені показав.

Моє серце забилося швидше.

— Що це було?

— Це був великий химерний горщик, — тихо промовила вона. — Десь такий заввишки. — Вона потримала руку десь за три фути над підлогою. Рука при цьому тремтіла. — З купою всяких написів і малюнків. Дуже химерних. Я й кольорів таких ніколи не бачила. А деякі фарби блищали, як срібло й золото.

— Що було на малюнках? — запитав я, силкуючись зберегти спокій у голосі.

— Люди, — сказала вона. — Здебільшого люди. Там була жінка, яка тримала зламаний меч, і чоловік біля мертвого дерева, і ще один чоловік, якого кусав за ногу пес… — Вона затихла.

— Була там людина з білим волоссям і чорними очима?

Вона поглянула на мене круглими очима й кивнула.

— Я від нього була сама не своя. — Вона здригнулася.

Чандріяни. Це була ваза з зображеннями чандріян і їхніх ознак.

— Не згадаєш більше нічого про малюнки? — запитав я. — Не поспішай, добре подумай.

Вона замислилася.

— Там був хтось без обличчя, самий капюшон, а всередині — нічо. Біля ніг у нього було дзеркало, а над ним — кілька місяців. Ну, там повний місяць, півмісяць, новий місяць. — Вона, замислившись, опустила погляд. — А ще була жінка… — Вона зашарілася. — Не зовсім одягнена.

— Можеш згадати щось іще? — запитав я.

Вона хитнула головою.

— А як щодо написів?

Ніна хитнула головою.

— Там тіки по-ненашому було писано. Нічо не можна було прочитати.

— Як гадаєш, ти б могла намалювати мені щось із тих написів, які на ньому побачила?

Вона знову хитнула головою.

— Я тіки півсекунди на нього дивилася, — відповіла вона. — Ми з Джиммі знали, що нам перепаде на горіхи, як його татко нас піймає, — їй на очі раптом навернулися сльози. — Демони й по мене прийдуть, раз я його бачила?

Я хитнув головою, заспокоюючи її, проте вона все одно залилася слізьми.

— Я так боялася після того, що сталося в Мотена, — схлипнула вона. — Мені й досі сняться сни. Я знаю, шо вони по мене прийдуть.

Я пересів на ліжку ближче до неї та обняв її однією рукою, бурмочучи щось утішне. Її схлипи поволі затихли.

— Ніхто по тебе не прийде.

Вона підняла на мене очі. Вона вже не плакала, але я бачив правду в її погляді. У глибині душі вона ще була налякана. Для того, щоб її заспокоїти, не вистачить ніяких лагідних слів.

Я встав і пішов до свого плаща.

— Дозволь мені дещо тобі подарувати, — сказав я й сягнув рукою в одну з кишень. Дістав звідти деталь для симпатичної лампи, над якою працював у Промислі. Це був диск із яскравого металу, вкритий з одного боку складними сиґалдричними рунами.

Я приніс його їй.

— Я роздобув цей амулет у Велорані. Далеко, за Штормвальськими горами. Це — пречудовий амулет від демонів. — Я взяв її за руку й втиснув його їй у долоню.

Ніна поглянула на нього, а тоді — на мене.

— А тобі він хіба не треба?

Я хитнув головою.

— У мене є інші можливості себе захистити.

Вона міцно схопилася за нього, і по її щоках знову полилися сльози.

— О, дякую. Я його весь час носитиму. — Вона стиснула його так, що аж кісточки пальців побіліли.

Вона його загубить. Нескоро — за рік, два чи десять. Така вже людська природа, а коли це станеться, їй буде навіть гірше, ніж раніше.

— Не треба так, — швидко промовив я. — Ось як він працює. — Я взяв її за руку, що стискала шматок металу, та обгорнув її власною. — Заплющ очі.

Ніна заплющила очі, і я повільно продекламував перші десять рядків «Ве Валора Сартане». Насправді це було не вельми доречно, але тоді мені більш нічого не спало на думку. Звучання темської мови справляє неабияке враження, особливо якщо мовець має добрий драматичний баритон, а він у мене таки був.

Я закінчив, і вона розплющила очі. Вони були сповнені зачудування, а не сліз.

— Тепер він налаштований на тебе, — пояснив я. — Хоч що станеться, хоч де він буде, він боронитиме й захищатиме тебе. Можна навіть розламати його й розтопити, а чари все одно нікуди не подінуться.

Вона кинулася до мене з обіймами й поцілувала в щоку. Тоді раптом підвелася, зашарівшись. Вона вже не була блідою та враженою, а очі в неї сяяли. Раніше я цього не помічав, але вона була вродливою.

Невдовзі вона пішла, а я трохи посидів на ліжку в задумі.

Протягом останнього місяця я витягнув жінку з вогненного пекла. Я прикликав вогонь і блискавку на найманих убивць і втік від них. Я навіть убив істоту, яку можна було б вважати як драконом, так і демоном.

Але там, у тій кімнаті, я вперше насправді відчув себе героєм. Якщо вам цікаво, чому я став тим, ким врешті-решт став, якщо ви шукаєте початок, шукайте там.

Розділ вісімдесят третій

Повернення

Того вечора я зібрав речі та спустився до загальної зали. Містяни оглядали мене й збуджено гомоніли між собою. Ідучи до шинквасу, я підслухав кілька реплік і зрозумів, що вчора більшість із них бачили мене в пов’язках, які буцімто приховували жахливі рани. Сьогодні пов’язок не було, і вони бачили всього кілька невеликих синців. Ще одне чудо. Я ледве втримався від усмішки.

Понурий шинкар сказав мені, що навіть не думає взяти з мене гроші, зважаючи на те, що мені заборгувало все місто й таке інше. Я наполіг на цьому. Ні-ні. У жодному разі. Він і чути про це не хоче. Якби ж то він міг ще якось висловити свою вдячність.

Я зобразив задуму. Раз він уже про це згадав, промовив я, то, якщо в нього раптом десь залишилася пляшечка того чудового полуничного вина…

Я пройшов до доків Івздауна й заплатив за проїзд на баржі, яка прямувала вниз річкою. Тоді, чекаючи на відплиття, поцікавився, чи не бачив хтось із місцевих робітників, щоб сюди за два останні дні прибула дівчина. Темноволоса, гарна з себе…

Таки бачили. Вона була там учора в обід і відпливла вниз річкою. Мені стало дещо легше на душі: тепер я знав, що вона жива