Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Усе знову затихло. Зрозумівши, що йому не вдасться роздраконити мене так, як хотілося, Емброуз удав байдужість.

— У деяких людей немає почуття гумору, — промовив він, зітхнувши. — Лови.

Він кинув інструмент мені, але лютні кидати не можна. Вона незграбно крутнулася в повітрі, а коли я спробував її вхопити, у руках у мене опинилася порожнеча. Мені геть байдуже, незграбним він був чи жорстоким. Моя лютня вдарилася корпусом об бруківку й гучно розкололася.

Це нагадало мені жахливий звук, який видала лютня мого батька, коли я розтрощив її власним тілом у вимазаному сажею тарбієнському провулку. Я нагнувся, щоб її підняти, а вона застогнала, як поранена тварина. Емброуз напівобернувся до мене, і я побачив, як його обличчя сяє втіхою.

Я відкрив рота, щоб завити, закричати, проклясти його. Але з моєї горлянки вирвалося щось інше, слово, якого я не знав і не міг згадати.

Далі я чув лише одне — звук вітру. Він увірвався на подвір’я з ревом раптової бурі. Карета, що стояла неподалік, ковзнула вбік бруківкою, а коні в її запрягу перелякано стали дибки. У когось із рук вирвалися ноти й промайнули повз нас дивною блискавкою. Я мимоволі вийшов на крок уперед. Вітер штовхнув усіх. Усіх, окрім Емброуза, який полетів на землю так, наче його вразила Божа рука.

Тоді все знову стихло. Папери падали, кружляючи, як осіннє листя. Люди ошелешено роззиралися довкола; волосся в них було розпатлане, а одяг втратив охайність. Кілька людей хитались, опираючись бурі, що вже зникла.

Мені боліло горло. Моя лютня розбилася.

Емброуз ледве зіп’явся на ноги. Він незграбно тримав руку збоку, а з голови в нього текла кров. Коли він глянув на мене, я ненадовго, але щиро насолодився диким, спантеличеним страхом у його погляді. Я замислився, чи не крикнути на нього ще раз: мені було цікаво, що тоді станеться. Повернеться вітер? Його поглине земля?

Я почув злякане кінське іржання. З «Еоліяна» та інших будівель довкола подвір’я висипалися люди. Музиканти наполохано роззиралися довкола, і всі одночасно говорили.

— …це було?

— …ноти розсипалися. Допоможи мені, поки вони не…

— …це зробив. Он він стоїть, з рудим…

— …демона. Демона вітру й…

Я спантеличено роззирався довкола, нічого не кажучи, доки мене не підхопили Вілем та Сіммон.

— Ми не знали, куди його вести, — сказав Кілвінові Сіммон.

— Розкажіть мені все це знову, — спокійно попросив Кілвін. — Але хай цього разу говорить тільки один. — Він показав на Вілема. — Постарайся говорити чітко й до ладу.

Ми були в Кілвіновому кабінеті. Його двері були зачинені, а вікна запнуті фіранками. Вілем заходився пояснювати, що сталося. Прискорившись, він перейшов на сіаруську. Кілвін регулярно кивав йому з задумливим виразом обличчя. Сіммон напружено слухав, час від часу вставляючи слово чи два.

Я сидів на табуреті неподалік. Мені паморочилося в голові від спантеличення та не до кінця сформульованих запитань. Горло мені поболювало. Тіло втомилось і сповнилося кислого адреналіну. Якась частина мене посеред усього цього, глибоко всередині моїх грудей палала гнівом, як палає червоним жаром вуглинка в кузні. Мене оточувало велике заціпеніння, неначе мене повністю вкрили десятидюймовим шаром воску. Квоута не було — було тільки спантеличення, гнів і заціпеніння, що їх огортало. Я був як горобчик під час бурі, не мав змоги знайти надійну гілку й зачепитися за неї. Не мав змоги опанувати свій незграбний політ.

Вілем уже майже закінчив своє пояснення, аж тут до кабінету, не стукаючи й не питаючи дозволу, зайшов Елодін. Вілем замовк. Я мигцем поглянув на Майстра-Іменувача, а тоді знову поглянув на розтрощену лютню, яку тримав у руках. Перевернувши її, я порізав собі палець одним з її гострих країв. Я отетерів, а тим часом на ньому зібралася кров і капнула на підлогу.

Елодін став просто переді мною, не завдавши собі клопоту поговорити з кимось іще.

— Квоуте!

— Він нездоровий, майстре, — промовив Сіммон пискливим від тривоги голосом. — Геть отупів. Зовсім не говорить. — Я, хоч і чув слова, знав, що вони мають значення, навіть знав їхні значення, зовсім не міг їх зрозуміти.

— Гадаю, він стукнувся головою, — докинув Вілем. — Дивиться на людину, а в очах порожньо. У нього очі як у собаки.

— Квоуте! — повторив Елодін. Коли я не відповів і не підняв очей від лютні, він потягнувся вперед і злегка підняв моє підборіддя так, щоб я подивився йому в очі. — Квоуте.

Я кліпнув.

Він подивився на мене. Його темні очі трохи привели мене до тями. Сповільнили бурю в мені.

— Аерлевседі, — промовив він. — Скажи це.

— Що? — запитав Сіммон десь далеко на задньому плані. — Вітер?

— Аерлевседі, — терпляче повторив Елодін, уп’явшись поглядом темних очей мені в обличчя.

— Аерлевседі, — отетеріло проказав я.

Елодін, заспокоївшись, ненадовго заплющив очі. Ніби намагався вловити ледь чутну музику, яку спокійно ніс вітерець. Не бачачи його очей, я почав кудись відпливати. Я опустив очі на розбиту лютню в руках, але він, перш ніж мій погляд опинився надто далеко, знову взяв мене за підборіддя й підняв моє обличчя.

Його очі зустрілися з моїми. Отетеріння зникло, але в голові в мене досі вирувала буря. Тоді Елодінові очі змінилися. Він перестав дивитися на мене й подивився у мене. Інакше я це описати не можу. Він зазирнув углиб мене, не у мої очі, а крізь мої очі. Його погляд проникнув у мене й закріпився в мене в грудях. Він неначе занурив у мене обидві руки, намацуючи форму моїх легень, рух мого серця, жар мого гніву, траєкторію бурі, що бушувала в мені.

Він нахилився вперед, і його губи злегка торкнулися мого вуха. Я відчув його дихання. Він заговорив… і буря вщухла. Я знайшов місце для приземлення.

Є така гра, до якої рано чи пізно вдаються всі діти. Розкидаєш руки, а тоді крутишся й крутишся, дивлячись, як розмиваються обриси світу. Попервах це дезорієнтує, але якщо покрутитися ще досить довго, світ повертається до звичайного стану, і в голові вже не паморочиться від кружляння, хоч світ довкола й розпливається.

Тоді зупиняєшся, і світ незграбно повертається до звичайної форми. Запаморочення вражає блискавично, усе хитається, рухається. Світ довкола нахиляється.

Ось що сталося, коли Елодін зупинив бурю в мене в голові. Раптом я, відчуваючи страшне запаморочення, скрикнув і підняв руки, щоб не впасти набік, не впасти вгору, не впасти всередину. Я відчув, як мене підхопили чиїсь руки, мої ноги втрапили між ніжки табурета, і я почав