Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Прийшовши до міста, я сповільнився — майже перейшов на крок, щоб відсапнутися. Тоді видерся на дах одного з нечисленних двоповерхових будинків, аби побачити, що відбувається насправді.

Багаття на міській площі було розкидане навсібіч. Кілька навколишніх житлових будинків і крамниць були пробиті, як прогнилі бочки, більшість уривчасто горіла. Вогонь миготів на дерев’яному ґонті кількох дахів. Якби того вечора не пройшов дощ, уже палахкотіло б усе містечко, а не всього кілька окремих будівель. Але це все одно було лише питанням часу.

Дракуса я не бачив, але чув гучний хрускіт, з яким той викачувався в руїнах підпаленого будинку. Я побачив, як над дахами здійнялося синє полум’я, і знову почув дракусів рев. Від цього звуку я спітнів. Хто його знає, що тепер коїться в його одурманеній голові?

Повсюди були люди. Одні просто ошелешено стояли, інші панікували й бігли до церкви, сподіваючись, що їх захистить висока кам’яна будівля чи величезне залізне колесо, що висіло на ній, обіцяючи їм безпеку від демонів. Але двері церкви були замкнені, і цим людям доводилося шукати прихистку деінде. Дехто з жахом, ридаючи, виглядав з вікон, але напрочуд багато людей зберегли холодні голови й передавали вервечкою воду з міського резервуару, що стояв на ратуші, до якоїсь підпаленої будівлі неподалік.

І тут я зрозумів, що маю зробити. Я неначе раптом вийшов на сцену. Страх і вагання мене покинули. Мені залишалося тільки зіграти свою роль.

Я стрибнув на інший дах неподалік, а тоді пробіг ще кількома, доки не натрапив біля міської площі на будинок, дах якого зайнявся від вогню з багаття. Я підняв товсту ґонтину, що палала з одного краю, і побіг до даху ратуші.

Всього за два дахи від нього я послизнувся. До мене надто пізно дійшло, що я перестрибнув на дах шинку, покритий не дерев’яним ґонтом, а слизькою від дощу глиняною черепицею. Падаючи, я міцно тримався за підпалену ґонтину — не хотів її відпускати, хоча тоді міг би не впасти. Прослизнувши майже до краю покрівлі, я зупинився. Серце в мене гупало.

Лежачи там задиханий, я скинув черевики. Тоді, відчувши знайому поверхню даху під мозолистими ногами, побіг, стрибнув, побіг, ковзнув і знову стрибнув. Врешті-решт я, вчепившись однією рукою за линву на карнизі, виліз на плаский кам’яний дах ратуші.

Досі міцно тримаючись за підпалену ґонтину, я видерся драбиною на цистерну й ледве прошепотів слова подяки тому, хто залишив її відкритою.

Поки я мчав дахами, полум’я на ґонтині згасло — тільки скраю лишилася тонка лінія червоного жару. Я обережно роздмухав її, і невдовзі вона весело палала знову. Я розламав її посередині й кинув половину на плаский дах унизу.

Повернувшись, щоб оглянути містечко, я відзначив для себе найбільші пожежі. Особливо страшних було шість, вони бурхали і рвалися в темне небо. Елкса Дал завжди казав, що всі вогні — це один вогонь і всі вогні підвладні симпатикові. Ну, то чудово, усі вогні — один вогонь. Цей вогонь. Цей шматок палаючої ґонтини. Я пробурмотів зв’язування й зосередив алар. Поспіхом нашкрябав на дереві нігтем великого пальця руну «уле», тоді — «дох», а тоді — «песін». На це пішла коротка мить, протягом якої вся ґонтина палала й диміла, обпікаючи мені руку.

Я зачепився стопою за щабель драбини й сильно нахилився в резервуар, занурюючи ґонтину в воду. На одну коротку мить я відчув, як мою руку оточила прохолодна вода, а далі вона хутко нагрілася. Хоча ґонтина була під водою, я бачив, як на її краї ще тліє ледь помітна лінія червоного жару.

Я витягнув другою рукою кишеньковий ножик, проштрикнув ним ґонтину й встромив його в дерев’яну стінку резервуара, закріплюючи свою сиґалдричну саморобку під водою. Не сумніваюся, що це був найшвидший і найубогіший тепложер в історії.

Повернувшись на драбину, я озирнувся й побачив, що в містечку, на щастя, стало темно. Полум’я потьмяніло й здебільшого пригасло до понурих жаринок. Я не загасив вогню, а лише достатньо сповільнив його, щоб дати якийсь шанс містянам і їхнім відрам.

Але моя справа була зроблена лише наполовину. Я зіскочив на дах і взяв іншу, ще не згаслу, половину ґонтини, яку перед цим кинув. Тоді я спустився линвою й кинувся темними вулицями. Перетнувши міську площу, я опинився перед тейлінською церквою.

Зупинився я під величезним дубом, який стояв перед парадними дверима, досі повністю вкритий осіннім листям. Опустившись на коліна, я розкрив свою торбу й дістав цератовий мішок з усім ґлеєм, який ще залишився. Вилив на нього пляшку бранду й підпалив його ґонтиною. Він швидко зайнявся, випускаючи їдкий дим із солодким запахом.

Тоді я затиснув тупий кінець ґонтини між зубами, підстрибнув, щоб вчепитися за низьку гілку, і поліз на дерево. Це було легше, ніж дертися на будівлю, і так я опинився досить високо, щоб перестрибнути на широке кам’яне підвіконня на другому поверсі церкви. Я відламав одну гілочку дуба й засунув її собі в кишеню.

Я обережно просунувся підвіконням до того місця, де висіло здоровезне залізне колесо, прикріплене до кам’яної стіни болтами. Видерся я ним швидше, ніж драбиною, хоча залізні спиці дивно холодили мені досі не висохлі руки.

Я дістався вершини колеса, а звідти видерся на плаский гребінь найвищого даху в містечку. Вогні здебільшого ще були тьмяними, а більшість криків стихли, перетворившись на схлипи та невиразне бурмотіння завзятих, квапливих розмов. Я вийняв ґонтину з рота й знову роздмухав на ній полум’я. Тоді зосередився, пробурмотів ще одне зв’язування й підніс над полум’ям дубову гілку. Поглянув на містечко й побачив, що мерехтіння вугілля потьмяніло ще більше.

Минула одна мить.

Дуб унизу раптом зайнявся блискучим полум’ям. Воно спалахнуло яскравіше за тисячу смолоскипів: усе листя на дереві запалало одночасно.

У несподіваному світлі я побачив, як за дві вулиці від мене підняв голову дракус. Він заревів і видихнув хмару синього полум’я, водночас побігши на вогонь. Він трохи зарано завернув за ріг і з усієї сили врізався в стіну якоїсь крамниці, яку пробив майже без жодних зусиль.

Ближче до дерева він сповільнився, знов і знов дихаючи полум’ям. Листя спалахнуло й швидко згасло — від нього лишилася тільки тисяча жаринок, через які дерево скидалося на величезний загашений канделябр.

У тьмяно-червоному світлі дракус був звичайною тінню. Але я все одно бачив, що тепер, коли яскраве полум’я зникло, увага тварини розпорошується.