Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Господи, хлопче, у тебе обличчя не болить? Мені аж дивитися на нього боляче. — Він зареготав із власного жарту.

Я зло позирнув на нього.

— Я питав про свою двоюрідну сестру.

Він хитнув головою.

— Вона не повернулася. Як на мене, хай лиха година йде, звідки прийшла.

— Принеси мені хліба, фруктів і будь-якого м’яса, яке лежить у тебе в підсобці наготові, — наказав я. — І пляшку авеннського фруктового вина. Полуничного, якщо є.

Він сперся на шинквас і підняв брову, дивлячись на мене. На його обличчі замість невдоволеної гримаси з’явився маленький зверхній усміх.

— Немає потреби квапитися, синку. Тепер, коли ти на ногах, з тобою захоче поговорити констебль.

Я зціпив зуби, щоб не бовкнути перше, що спало на думку, і глибоко вдихнув.

— Послухай, останніх кілька днів мене дуже роздратувала, голова болить так, що тобі й розуму не стане таке уявити, а ще в мене є друг, який, можливо, потрапив у халепу. — Я пильно, з крижаним спокоєм подивився на нього. — Мені аж ніяк не хочеться якоїсь неприємної ситуації. Тож я уклінно тебе прошу: дай мені те, про що я попросив. — Я дістав гаманець. — Будь ласка.

Він поглянув на мене; його обличчя мало-помалу набуло гнівного виразу.

— Ах ти ж малий язикатий довбограй. Якщо ти не проявиш до мене трохи поваги, я тебе посадовлю та прив’яжу до стільця, доки не прийде констебль.

Я кинув на шинквас залізний драб, міцно затиснувши в кулаці ще один.

Він сердито поглянув на монету.

— Це ще що таке?

Я зосередився й відчув, як моєю рукою почав розповсюджуватися холодок.

— Це твої чайові, — відповів я, тим часом як від драба почала здійматися тоненька закручена цівочка диму. — За швидке й ґречне обслуговування.

Лак довкола драба взявся бульбашками, і довкола залізячки утворилося чорне кільце вугілля. Чолов’яга нажахано витріщився на нього без жодного слова.

— Тепер принеси мені те, про що я попросив, — наказав я, дивлячись йому в очі. — А ще — бурдюк із водою. Бо інакше я спалю цей заклад у тебе на очах і станцюю на його згарищі та на твоїх обвуглених липких кістках.

Я вийшов на вершину пагорба з сірокаменями, несучи повну торбу. Я був босий, задиханий, а моя голова пульсувала від болю. Денни ніде не було видно.

Швидко обшукавши навколишню місцевість, я знайшов усі свої розкидані речі там, де їх залишив. Обидві ковдри. Бурдюк для води був майже порожній, але поза тим усе було на місці. Денна неначе просто відійшла за покликом природи.

Я зачекав. Я чекав довше, ніж було доцільно. Тоді я гукнув її — спершу тихо, тоді голосніше, хоча мені від крику починала боліти голова. Нарешті я просто сів. Думалося мені лише про одне: Денна ходить десь сама, мучиться від болю, від спраги й не знає, куди їй іти. Що ж вона подумала?

Відтак я трохи поїв, намагаючись зрозуміти, що можна зробити далі. Я замислився, чи не відкоркувати пляшку з вином, але знав, що це — кепська ідея, бо в мене, без сумніву, був легкий струс мозку. Я відігнав від себе дурнуватий страх, що Денна могла в стані делірію забрести до лісу, а я маю піти її шукати. Я замислився, чи не варто запалити багаття, щоб вона його побачила й повернулася…

Але ні. Я знав, що вона просто зникла. Прокинулася, побачила, що мене немає поруч, і пішла. Вона сама про це сказала, коли ми пішли з требонського шинку. «Якщо я десь не потрібна, я звідти йду. Усе інше я можу надолужити дорогою». Вона подумала, що я її покинув?

Хай там як, я нутром відчував, що вона пішла звідти вже давно. Я склав дорожню торбу. Далі, просто на той випадок, якщо я помилився, написав записку, в якій пояснив, що сталося, і повідомив, що протягом дня чекатиму на неї в Требоні. Я написав її ім’я вуглинкою на одному з сірокаменів, а тоді намалював стрілку донизу, вказавши, де я залишив усі принесені харчі, пляшку води та одну ковдру.

Тоді я пішов. Настрій у мене був препаскудний. Мої думки не були ні ніжними, ні лагідними.

Коли я повернувся до Требона, над містом збиралися сутінки. Я трохи обережніше, ніж зазвичай, виліз на дах. Я не міг довіряти своїй рівновазі ще кілька днів, поки моя голова не відновилася.

Проте видертися на дах шинку й забрати звідти свої черевики все одно було неважко. З цього даху містечко в тьмяному світлі здавалося похмурим. Передня половина церкви повністю обвалилася, і майже третина містечка постраждала від вогню. Деякі будівлі були лише обпалені, але від інших залишився хіба що попіл. Хоч як я старався, вогонь, вочевидь, розбушувався після того, як я впав і знепритомнів.

Глянувши на північ, я побачив вершину пагорба з сірокаменями. Я сподівався побачити мерехтіння вогню, але там, звісно, не було нічого.

Я виліз на плаский дах ратуші й видерся драбиною до резервуара. Він був майже порожній. На дні, значно нижче за те місце, де я прип’яв ножем до його стінки обгорілу ґонтину, мерехтіла вода завглибшки кілька футів. Це пояснювало теперішній стан містечка. Коли поверхня води опустилася нижче за мою сиґалдричну імпровізацію, вогонь спалахнув знову. І все ж вона сповільнила хід подій. Якби не це, можливо, від міста б геть нічого не лишилося.

У шинку збиралася попити та попліткувати величезна кількість похмурих, перемазаних сажею людей. Мого насупленого друга ніде не було видно, але довкола шинквасу зібралася якась компанія, що захоплено обговорювала щось побачене.

Були там і бургомістр із констеблем. Помітивши мене, вони одразу погнали мене до окремої кімнати на розмову.

Я був мовчазний і похмурий, а після подій останніх кількох днів мене не надто лякав авторитет двох підтоптаних стариганів. Вони це помітили й тому нервували. Мені боліла голова й не хотілося щось пояснювати, і я цілком спокійно витримував незручну тишу. Через це вони досить багато говорили, а своїми запитаннями розповіли мені більшу частину того, що я хотів знати.

На щастя, містечко постраждало мало. Через свято врожаю тоді ніхто не спав. Залишилося дуже багато синців, обпаленого волосся, і чимало людей надихалися диму, але, якщо не брати до уваги кількох сильних опіків і хлопаки, якому на руку впала колода, мені, судячи з усього, дісталося найбільше.

Вони абсолютно точно знали, що дракус був демоном. Величезним чорним демоном, який дихав вогнем і отрутою. Якщо в