Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Чому у вас немає дітей?
Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі — рівно і спокійно. І вимогливо.
— У мене ще можуть бути... — сказала вона відвертаючись. — Мені лише трохи за тридцять...
— А чому ви не обзавелися потомством раніше?
Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз — годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить...
— Гаразд, — адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. — Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини — але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?
— Не знаю... — сказала Ірена стомлено. — У моєму будинку хтось був... перед моїм приходом... палив ганчірки в каміні... я гадала, що це мій колишній чоловік...
— Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас...
— Поки ви зі мною розмовляєте, — сказала Ірена, — справжня маніячка бродить навколо того будинку... І кожну хвилину може когось убити.
— Так, це було б вам на руку, — серйозно погодився адвокат. — Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами — це був би вагомий аргумент на вашу користь...
Ірені захотілося вдарити його по обличчю.
Зараз їй згадався чубатий Валько — як він заглядає за паркан... боязко позираючи на Сенсея...
І оті фотографії, що показував їй слідчий...
Вона мовчала. Вона ще жодного разу в житті так нікого і не вдарила. Хіба що Анджея — після того випадку на пляжі...
— Скажіть, пані Хміль... Ви відчували сексуальну насолоду при інтимному спілкуванні з вашим чоловіком?
Ірена мовчала, розглядаючи свої долоні. Це ж треба! (А так, на вигляд, цілком пристойна людина.)
— Мені треба подумати, — сказала вона похмуро.
Навіть бувалий адвокат, здається, здивувався:
— Он як? А мені здавалося, що ця інформація давним-давно вами осмислена... Втім, вибачте.
Він поставив ще кілька запитань — Ірена відповідала коротко, всіляко ухиляючись від пильного погляду. Втома пригинала її до землі. Нестерпна втома...
Нарешті Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота — мовби витираючи з губ залишки кефіру. Задумався, втупившись у співрозмовницю пильним поглядом — немов чепурун, що втомлено розмірковує, яку краватку вдягти на сьогоднішній раут. Нелегкий вибір...
В якусь секунду Ірена відчула себе гирею на шальках терезів, а що на іншій чаші — знає тільки пан препаратор. І вичікує, поки шальки терезів перестануть коливатися...
— Добре, пані Хміль... Вірніше, втішливого мало... На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Ваші друзі, певно, будуть засмучені.
Вона так здивувалася, що навіть пильно глянула йому у вічі:
— Ви гадаєте... Ви не вірите в мою безневинність?!
— Я професіонал, — пан Семироль іронічно всміхнувся. — До чого тут «віриш — не віриш»?.. У мене зовсім інші критерії.
— Але ж... — почала Ірена пошепки. — Я дійсно... я можу бути з вами відвертішою... Так, я відчувала сексуальне задоволення... і хотіла дитину, але Анджей...
Семироль подивився на неї, сумно похитавши головою:
— Не треба. Я дізнався про все, що хотів. Ваша відвертість тут ні до чого... На жаль. Прощавайте.
* * *Слідчий не дивився на неї. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на її заперечення, справа рухається до розв’язки. Громадськість вимагає покарання вбивці, всі журналісти міста на ногах; на жаль — через недбальство деяких співробітників — фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси...
Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку — винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться...
Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька... що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає...»
— Дивна річ, — сказала вона вголос. — Невже я так схожа на маніячку?
Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:
— Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище...
— Мені дадуть адвоката? — запитала вона ледь чутно.
Слідчий скривився:
— Безумовно... Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься... На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу — це його робота... Послухайте, але чому вам не зізнатися?!
— Бо я не винна...
Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:
— От ви... вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?
Він пожував губами. Симпатичний,
