Страта - Марина та Сергій Дяченко

Суддя осікся і пожував губами, мовби шкодуючи про сказане. Закінчив тоном нижче:

— ...Дискримінацію за... фізіологічною ознакою.

У залі зробилося тихо.

— Багатий упирем не вважається, — глузливо сказав хтось в цій тиші.

Вільний простір навколо пана Семироля збільшився ще на кілька стільців — утім, він і вухом не повів.

«Багатий упирем не вважається...»

Ірена все ще переживала відступництво рідної кафедри. Саме відступництво, бо повірити — в такому разі означає зрадити... «Багатий упирем не вважається». Щось їй нагадала ця фраза... Щось давно читане...

— І, нарешті, визнання самої обвинувачуваної, від якого вона згодом відмовилася...

Нарікання в залі.

— Відмовившись визнати власну провину... обтяживши тим самим...

Вона перестала слухати.

Бо всі втомились і хочуть їсти. Адже, незважаючи на всю сенсаційність справи, слухання на завтра скоріше за все не відкладатимуть — занадто все ясно... Усім хочеться фіналу, результату...

Що ж. Тепер вона зі знанням справи зможе писати детективи. Видавець залишиться задоволений...

Вона криво посміхнулася. Забула зателефонувати літагенту. Можливо, всередині МОДЕЛІ у видавців інші запити?

Навряд...

Вона зустрілася з поглядом пана Семироля.

І мимоволі здригнулася.

Він вже не був схожий на Анджея. Але... Чому він так дивиться?!

Нібито відчувши її раптовий страх, Семироль відвів очі.

«Багатий упирем не вважається».

Успішний адвокат із прізвиськом Упир.

«...присутній тут не з професійного, а зовсім з іншого — корисливого й антигуманного інтересу...»

Про це треба подумати. Безумовно треба...

— Підсудна Хміль! Ваше останнє слово!

Вона підвелася раніше, ніж зрозуміла, чого від неї хочуть. І з хвилину простояла стовпом у напруженій тиші.

Власне, про що говорити?

«Ваш світ — МОДЕЛЬ»?

«Всі ви — плід фантазії одного божевільного чоловіка»?

«Я — людина з іншого світу, як ви можете мене судити»?

Вона глибоко зітхнула — і подивилася в той куток зали, де сиділи родичі жертв.

Її пересмикнуло, але вона знайшла в собі сили заговорити:

— Я...

Скам’янілі обличчя. Ненавидні очі. Зовсім недоречно — спогад про ті фотографії, що підсовував їй слідчий, ті страшні фотографії...

— Я не винна... Це не я! Слово честі!..

Її голос потонув у збуреному гулі.

Тільки родичі мовчали і дивилися.

Чи повірять?

Ні.

Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною...

Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно — її мучила тупа, здивована огида.

Власне, як далеко все це може зайти?

Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент...

Їй запропонували подати прохання про помилування.

— Кого просити, про що? — запитала вона здивовано. — Вас немає... ви тіні... ви МОДЕЛЬ, ясно вам?

Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!

Їй відповіли ухильно.

Вона попросила принести їй газети за останній тиждень — й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.

Усі газети — від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки — присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях — на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера — але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша — маніячка з одутлою пикою, третя — сонна, четверта заплакана...

Ірена дістала гребінець — пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи...

Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею...

Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт... Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав її колись пан Петер)...

Найзухваліші газети помістили поряд із її фотографією викрадені у слідства знімки з місць злочинів. Найрозважливіші — прижиттєві фотографії загиблих хлопчиків. В обох варіантах ефект вийшов убивчий.

Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідіоти! Справжня ж