Страта - Марина та Сергій Дяченко

«Згортайте, пане Петере, усе, — думала вона, перевертаючись на тапчані. — Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно... якщо його немає — то і моя місія не має сенсу. А якщо...»

Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу... А навіщо Анджею прикидатися мертвим?

Справді, навіщо?..

Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?

...Одного разу — на пікніку, на пляжі — він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно...

Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке — чорний пісок?..

Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку — але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину...

Тож чого можна очікувати від такої людини?!

Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.

Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:

— Ні... я не можу на таке дивитися...

Слідчий скептично стиснув губи:

— Ви справді такі чутливі?

— Ви мене не змусите дивитися на це, — повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. — Це...

Вона замовкла.

Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває... Це ти зліпив МОДЕЛЬ — ти й відповідаєш за це... за ці фотографії теж!..

Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.

— Я не винна, — повторила вона через силу. Усоте, напевно.

Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий — так, але на дні очей з’явилося... запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?..

Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі — але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.

Охоронець провів її — і вийшов. Ірена здивовано озирнулася — за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим...

— Добрий день, пані Хміль... Сідайте, будь ласка.

Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її — не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.

Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту...

І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.

Вони мовчали хвилин зо п’ять.

— Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько — Упир. Я адвокат... Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.

Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.

— Правда, мої послуги коштують недешево, — адвокат усміхнувся. — Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною... Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.

Ірена опустила голову:

— Я не винна.

— Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме... Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?

Що сказати на це?

За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була — послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті...

Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге... ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». — «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»

Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось — хай навіть цей ось адвокат — вважає її здатною на ТАКЕ... Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила...

Час минав. Адвокат чекав відповіді.

— Це моя особиста... таємниця, — сказала Ірена глухо. — Я... не можу відповісти на це питання.

Адвокат кивнув — нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:

— Гаразд... Ви часто миєте руки?

Вона мовчала, збита з пантелику.

— Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки... є бажання вимити руки з милом?

— Іноді є. Іноді немає... Якщо