Страта - Марина та Сергій Дяченко
Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину — в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо...
Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися... мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій — як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО...
Після цієї події вони з Анджеєм провели — душа в душу — цілий прекрасний тиждень.
* * *Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.
— Я не винна... — повторяла вона як заклинання.
Її не слухали.
Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.
— Ви подумали про адвоката?
— Ні...
Мовчання. Він перебирав папери — механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.
— Отже... пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?
Вашого, вашими, ваше... Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.
— Якийсь час тому, — сказала Ірена. — Я не пам’ятаю точно...
Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:
— Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий — нещасний випадок, автокатастрофа...
Вона мовчала.
За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.
— Пані Хміль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свідка вашого алібі, ви знали про його смерть... Ви хочете заплутати слідство таким нехитрим прийомом? Чи варто?
— Цього не може бути... — сказала вона повільно.
Слідчий скривився:
— Пані Хміль...
— Цього не може бути! Ще позавчора він був... я чула...
Вона прикусила язика. За тутешнім часом — це було з місяць тому... З місяць?!
Розмірений пульс Анджея в динаміках.
— Автокатастрофа?!
Ні, треба подумати.
Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.
— Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали... Може, я вчинив нетактовно... Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?
Вона мовчала.
На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.
* * *Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився... довготелесий професор східної літератури.
— Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд... Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів... Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті...
Вона криво посміхнулася.
— Уся кафедра... та що там! увесь інститут... переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката...
Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:
— Ірено... бачите... Оскільки справа все-таки серйозна... Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого... але, врешті-решт, якщо він візьметься... справу можна вважати вирішеною. Я розумію — упередження, можливо, забобони... але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б... розумієте?
— Дякую, — сказала Ірена з важким зітханням. — Запрошуйте кого хочете.
Схоже, професор здивувався — але приховав подив за радісною усмішкою:
— От і гарненько... За собаку не турбуйтеся — його забрала Карателька. Разом із черепахою.
Ірена помовчала. Торкнула перенісся:
— «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу...»
— Ні, ні! — Професор усміхнувся. — Бачите... перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька... вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх...
Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.
Соромно...
Ірена опустила голову:
— Переказуйте їй мою дяку...
Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися...
* * *...Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?
Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику — і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.
Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились
