Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Селянка доїла корову; билися собаки, шкутильгала по узбіччі качка, тягнучи за собою цілу вервечку каченят. Потім мигтіння, пістряве сум’яття — і ось вам королева Верхньої Конти прогулюється парком у супроводі фрейліни.
— Мама постаріла, — тихо сказала Юта.
Арман уловив у її словах докір і насупився.
Поверхня дзеркала знову затяглася брижами, потім укрилася барвистими плямами і, нарешті, проясніла. Юта вигукнула, пожвавішавши:
— А це моя сестра Май!
Дівчатко сиділо в парку, на цямрині фонтана з золотими рибками — якраз там, де Юта так полюбляла розмовляти сама з собою.
Арман теж упізнав принцесу Май — яка ж бо гарна вона була тоді, напередодні карнавалу, як їй личив капелюшок з човником! — і важко зітхнув.
— Вона на мене геть не схожа, — сказала Юта, — і це добре. Правда?
Май про щось замислилася. Неуважно бовтаючи рукою у воді й розполохуючи рибок, вона, здавалося, не бачила при цьому ні фонтана, ні сестри Вертрани, котра саме підійшла.
— Завтра влаштовують купання, — сказала Верта, сідаючи поруч. — Поїдеш?
Май витягла руку з води. По її пальцях стікали прозорі краплини.
— Довго ти показуватимеш усім своє горе? — запитала Вертрана, стишивши голос. — Невже ти думаєш, що мені не жа…
Зображення заколивалося, затуманилось і розтало, а після хвилинного мигтіння його змінило інше зображення — череда корів, що по коліна забрели в мілку річечку й неквапом ворушили щелепами та ляскали хвостами по ребристих боках.
— Та друга — теж твоя сестра? — спитав Арман.
Юта повільно кивнула.
Корови не зникали з дзеркала хвилин зо три; Юта дивилася мимо й думала про своє.
Потім дзеркало знову затуманилось, і крізь цей туман помалу проступили обриси пташиної клітки.
У клітці крутився великий папуга, зелений з червоним; папуга без упину базікав тільки йому зрозумілою мовою, з острахом відсуваючись від унизаної перснями руки, що норовила просунути між прутами клітки тонкий пещений палець.
— …мна не по літах, — почувся з дзеркала чоловічий голос, хоч рука, поза сумнівом, належала молодій жінці.
Мелодійно засміявся інший, ох як добре знайомий Юті голос. Юта засовалась:
— Звеліть дзеркалові показати щось інше.
— Ти вже казала мені «ти», — всміхнувся Арман.
Юта залилася рум’янцем:
— Накажи дзеркалові…
Арман знизав плечима:
— Ти ж знаєш, іноді йому абсолютно неможливо наказувати.
Папуга в дзеркалі несамовито розгойдувався на жердинці.
— Тіті — гарний, — ніжно сказав голос принцеси Олівії. — Ану скажи: «Тіті… Тіті — гарний…»
Папуга вибухнув пташиною лайкою. Пещений палець одсмикнувся.
— Тату, якщо хочеш знати мою думку… Заспокойся, Тіті… Якщо хочеш знати мою думку, то вся ця історія з драконом, як би тобі сказати… Трохи фальшива. Я не здивувалася б, довідавшись, що викрадення Юти придумане для того, щоб видати її, бідолашну, заміж. Ти ж знаєш, як її батьки переживали, що Юта приречена на вічне дівоцтво?
Клітка гойднулася. Папуга, нахиливши увінчану чубчиком голову, вигукнув різким металевим голосом:
— Церремоніймейстер!
Унизана перснями рука зразу ж спробувала погладити папугу крізь пруття.
Пташка панічно забила крильми.
— Може, я трошки цинічна, — зітхнув дзвінкий голосок Олівії, — дракон справді жахливий… Але ж, тату, чого не зробиш заради щасливого заміжжя? Юта потворна, на жаль, і допомогти їй міг тільки ореол жертви. Передбачалося, що хто-небудь спробує її «визволити», якщо це слово тут доречне. На жаль… Тепер, я гадаю, Юта прийде додому сама, в лахмітті, і заявить, що їй вдалося втекти… Бідолашна.
— Обережно, — стурбовано проговорив чоловік, — Тіті дзьобне тебе в палець.
Олівія дзвінко реготнула. Потім продовжила серйозно:
— Та ні, справді, як тобі ця версія — сватання за допомогою дракона?
— Важко сказати, — непевно протяг чоловічий голос. — Дракон же не іграшковий?
— Не знаю, не знаю… Може, найманий?
Оглушливо заверещав Тіті.
— Мені завжди було Юти жаль, — сказала Олівія. — Але доти, доки вона не роззявляла рота. Якщо ти потворна, то хоч чемності навчися! Дівчину прикраша…
Дзеркало заморгало, спалахнуло й одразу, без переходу, показало порося з хвостом-пружинкою, яке вилазило на гору недоїдків.
Арман мовчав. Юта всміхалася, проте від цієї усмішки в неї боліли губи:
— Ну, як!
— Хто це? — тихо спитав Арман.
— Сусідська принцеса… От би кого тобі викрасти — від лицарів відбою не було б.
Порося заклопотано рилося в помийній купі.
— А ідея в неї непогана, — сказала Юта якомога веселіше. — Ти хотів би працювати свахою?
Арман подивився на неї невидющим поглядом. Юта тішилася з усієї сили:
— Якщо по дві принцеси на місяць, а можна й по три… Гаразд, нехай по дві, то це двадцять чотири весілля на рік! А якщо викрадати відразу по кілька…
Вона осіклася, не зводячи очей з дзеркала. У дзеркалі був принц Остін.
Він повільно їхав на коні темної масті, і кінь тужно хилив голову, бо принц раз у раз відпускав поводи.
Дорога — незнайома Юті, серед лісу прокладена стежка — була пустельна. Принц їхав сам, похмурий і смутний, з незвичними вертикальними зморшками над переніссям. Ось Остін глибоко зітхнув і підняв голову, Юті здалося, що очі їхні зустрілись, і вона ледь стрималася, щоб його не гукнути. Тієї ж секунди дзеркало на мить затуманилось, щоб одразу показати півня, який женеться за куркою.
— Друг? — швидко спитав Арман.
Юта промовчала.
— Хто він тобі? Га, Юто?
— Та ніхто, — буркнула вона знехотя. — Це принц країни Контестарії на ймення Остін.
— Принц. — Арман устав. — Як він до тебе ставиться?
Юта підняла на нього змучені очі:
— Яка різниця, Армане?
Він крокував по кімнаті:
— Принц… Він не боягуз, сподіваюся?
Тоді Юта теж підвелася:
— Перестань. Остін не буде визволителем. Я не дозволю тобі дихати на нього вогнем! Перш, ніж ти встигнеш зробити Остінові якусь гидоту, я кинуся з вежі, зрозумів?!
Вона майже не підвищувала голосу, проте Арман, вражений таким несподіваним і безстрашним натиском, збентежився:
— Які дурниці… Та не збираюсь я кривдити твого хлопця, що ти!
— Він такий мій, як і твій, — гордо проголосила Юта.
Старовинний музичний інструмент звучав велично й суворо. Юта шукала щораз нових акордів, а от Арман не зважувався доторкнутися до кришталевих вінець через забобонний страх, що в нього нічого не вийде.
— Може, ти вмієш співати? — глузливо поцікавилася принцеса.
Арман за своїм звичаєм висмикнув з потилиці волосинку:
— Лише над морем. Під завивання вітру.
* * *
Відчувшись трохи впевненіше, Юта насамперед поцупила в Армана в’язку ключів.
Якби її запитали, навіщо — вона, мабуть, не змогла б відповісти. Ключі зберігалися
