Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Він спробував устати. Відступаючи, Юта простягла вперед руку, ніби захищаючись, і промимрила:
— Арм-Анн…
Він вищирився:
— Як-як? Що ти сказала, принцесо?
І перш ніж Юта встигла відповісти, він дмухнув на неї.
Навіть не дмухнув — дихнув, так дракони дихають вогнем.
Арман забув, що перебуває в людській подобі. А може, від вина й переживань обидві його подоби цілком злилися в його свідомості.
Та хоч би як, але Арман дихнув. Украй перелякана Юта кинулась навтьоки. Арман, петляючи, спотикаючись і тримаючись за стіни, рушив геть.
Він був п’яний як ніколи.
З третього разу перекинувшись-таки на дракона, він прочвалав крізь тунель і, тільки діставшись до виходу, піднявся на крило.
Вечір був запалений, криваво-червоний, абсолютно безвітряний. Море глухо шуміло; Армана кинуло вбік, він торкнувся крилом води і ледь не впав у хвилі, проте в останню мить вирівнявся, хоч і насилу.
Швидко сутеніло. Терпли крила, у голові наморочилося від випитого, він ніяк не міг піднятися вище — тягло вниз обважніле черево. Море, якому годилося бути внизу, норовило то стати дибки, то перекинутись набік. Замок раз по раз ліз в очі, хоч Арман старанно повертався до нього хвостом.
Я тверезий, важко переверталося в його голові. Я цілком спроможний… Прокляття!
Він знову зачерпнув води й розізлився, і ця злість допомогла йому опанувати себе. Зневажаючи себе й цілий світ, він кинувся пріч від берега і від замку, гнаний ненавистю та відчаєм.
Безвітряне затишшя затягувалося. Від обрію наповзало темне безформне громаддя, більше схоже на купи чорнозему, ніж просто на хмари. Армана нудило. Метушливо махаючи раптово знесиленими крильми, він летів і летів, неначе намагаючись утекти від себе.
Стояче повітря над морем задрижало. Потім задрижало ще, й одразу, без попередження, налетів крижаний вихор. Запала темрява, тільки край неба раптом яскраво спалахнув, щоб тієї ж миті й згаснути.
Гроза.
Арманові стало весело. Що ж, нехай. Це кумедно. Це пригода. Тільки геть від замку, від принцеси, від ритуальної зали, від клинописної зали, геть від такого життя. Геть.
Обрій спалахнув знов, і знов, і знов, і от уже чутливе Арманове вухо вловило в ритмічному гуркоті моря далеке відлуння: угу-гу…
Арман хотів усміхнутися, проте зубата паща не була для цього пристосована. Вихор, зненацька геть озвірівши, вдарив його по крилах, закрутив, обсипав солоними бризками; тієї ж секунди по лусці рясно забарабанили великі краплі. Арман відчував, як вони стікають у підчерев’я, огинаючи лусочки, скрапуючи зі стиснутих пазурів.
Треба повертатися, подумав Арман. Йому ще й досі було весело, та надто вже він утомився.
Отут усе й почалося.
Гроза налетіла раптово, злісно й нещадно.
Арман шугав поміж блискавок; небо над його головою щосекунди вкривалося мереживом блакитних вен. Небо, змордоване й розтерзане, ревіло, нестямно кричало від обрію до обрію, і в цій каші з хвиль та хмар не було вже ні гори, ні низу, ні якогось певного напрямку.
Він, здається, протверезів, та це вже не мало значення. Навіть палке прагнення повернутися не могло допомогти в каламутній пітьмі, й Арман остаточно заблукав. Хмари обліпили його чорною ватою, праве крило зсудомило, й воно відмовилось коритися. Кілька довгих секунд він просто падав, мов підстрелена лиска; потім крило раптом заляскало з шаленою силою, і він вислизнув з-під велетенської хвилі, що вже готова була його злизати, як жаба злизує прямо з повітря необережну мошку.
Проте блискавка — блискавка не бажала випускати здобич. Хтось безмірно древніший, ніж усі Арманові предки, хтось, озброєний блискотливим колінчастим списом, нещадно цілив у темну спину з кістяним гребенем. Він промахнувся вперше і вдруге, зате третій раз ледь не став для Армана останнім, і неминучу загибель удалося відтягти тільки рвучким, карколомним маневром.
Батько. Його батько кружляв над морем, і його пронизала блискавка. У якусь секунду Арманові здалося, що привид батька, привид чорного, вбитого блискавкою дракона ширяє зовсім поруч, що крізь хмари дивляться його червоні очі.
Арман збагнув, що це смерть. Він не злякався й не відчув полегшення, тільки прийшла, начебто ззовні, урочиста думка: отак скінчився славний рід…
Блискавка простяглася на весь зріст — ніби хтось накреслив на небі величезне генеалогічне древо.
Юта дивилася на грозу крізь ґрати вікна, щулилася від поривів вітру й здригалася від ударів грому.
Вона не боялася грози. Колись вона хизувалася своєю хоробрістю перед іншими дітлахами; зараз їй раз по раз спадали на гадку слова сивої няньки — виховательки маленької принцеси Май.
— Блискавка, — казала бабуся під час грози, — блискавка драконів шукає… Не любить їх, вогнем випалює. Як побачите блискавку — знайте, це по драконову душу…
Юта здригалася, затулялась од вітру й не знала, радіти їй, журитися чи лякатися.
Арман полетів п’яний, безпорадний; за півгодини потому налетіла гроза, і от уже стільки часу минуло, а дракона досі немає й немає…
А чи він іще живий?
Якщо ні, то Юта вільна. Поки що незрозуміло, як вибратися із замку і знайти дорогу додому, але тюремник загинув, отож Юті не загрожує темна небезпека, пов’язана зі словом «промисел».
А якщо Арман живий? Чи зуміє він повернутися, знайти замок у суцільній темряві?
Якщо не зуміє, то будь-який лицар, якщо він усе ж з’явиться її визволяти, буде в цілковитій безпеці. Кінець страшним снам і тяжким думам. І замок, і скарби — ану ж у замку таки зберігаються скарби — усе це належить їй, Юті, і тому, хто прийде її рятувати.
Так чи сяк — а виходить Юті велика вигода від цієї грози. Дракон гине в морі — який щасливий випадок!
Хльоснув по очах білий спалах блискавки.
Він розповідав їй про своїх предків. Він дав їй свою хламиду. Він упіймав для неї козу.
Він може з’їсти її, Юту. Він і визволителя з’їсть.
Блискавка спалахувала безперервно — навколо стало світло, мов удень.
Він самотній і нещасний.
Замок стрясався під ударами страхітливих хвиль.
На вежі скаженів вітер. Учепившись за кам’яний зубець, Юта спробувала кричати — та вітер, поглумившись над цією дурною витівкою, заткнув їй рота. Вона притихла, втиснувшись у камінь, слухаючи ревіння моря та удари блискавок. ІЦо може зробити одна принцеса проти розбурханої стихії?
Він не знайде дороги додому. Він ослабне. Блискавка його вб’є. Загуркотів грім, ніби поспішаючи підтвердити ці її думки. Тоді Юта висунулася з-за зубця й показала небу язика.
Вона пам’ятала, де зберігаються смолоскипи. За один раз вдавалося принести всього десять-дванадцять; Юта боялася, що не встигне.
Смолоскипи, горою звалені на верхівці вежі, негайно промокли. Вона не знала, займеться її багаття чи ні.
Упавши в темряві, вона обдерла коліна,
