Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Арман мовчав. Принцеса занервувалася й почала дмухати в камін, щоб виправити свою помилку. Здійнявся попіл. Юта спинилася, щоб чхнути й протерти засмічені попелом очі.

— А ти, виявляється, смілива дівчина, — зауважив Арман.

Юта сторожко вп’ялася в нього одним оком — друге саме терла кулаком:

— Чому смілива?

Арман розглядав тепер її руки з обламаними нігтями. Їй, напевно, нелегко було поратися з усією в’язкою. Ич, безсоромна! Дивиться на нього почервонілими від попелу, однак абсолютно смиренними очима, а сама ж цілий день тільки те й робила, що порушувала його заборони!

Арман не витримав і хмикнув. Юта здивувалася:

— Ти чого смієшся?

Якийсь час вони дивилися одне на одного, і Юта чомусь зніяковіла.

— Сідай, — Арман вказав Юті на крісло.

Юта витерла руки об хламиду, встала, бочком обійшла Армана й спробувала пересунути важке крісло туди, де воно стояло до Арманового втручання. На жаль, це було їй понад силу.

Якийсь час тишу порушувало лише принцесине сопіння та потріскування вогню, який ледве пробивався крізь споруджену нею піраміду з дров. Потім Юта здалася.

— Втомилася? — спитав Арман, коли вона, знов-таки бочком, залізла у крісло й відсунулась у дальній його кут.

Вона не відповіла.

Волосся її, що підросло за час ув’язнення й було недбало сплетене на спині в якусь подобу коси, спереду розтріпалося й прикривало обличчя, а вся принцесина зачіска нагадувала тепер чудернацький лицарський шолом із заборолом та щитками по боках. З прорізу шолома дивилося двоє збентежених, але глузливих очей.

— Тобі не нудно? — запитав Арман.

Юта, що не сподівалася такого запитання, засовалася:

— Нудно?

— Ти, либонь, не звикла до самотності, живучи в палаці?

Юта з цікавістю в нього втупилася — знає чи ні? Арман уміло зобразив щиросерду необізнаність, і Юта заспокоїлась. Усміхнулася, подивилася скоса. Шолом хитнувся.

— Це питаєш ти? Той, що цілісіньке життя перебуває на самоті?

— Я — то геть інше…

Він хотів продовжити, але вона безцеремонно його перебила:

— Чому?

Отут і Арманові настала черга збентежитись.

— Чому ти — геть інше? — вела далі принцеса. — Де сказано, що дракони повинні жити на самоті?.. Послухай, відсунь крісло. Я не можу розмовляти отак — ніс коло носа.

— Чому? — запитав Арман мстиво.

— Бо я принцеса… Бо ти чужий чоловік… Тобто не чоловік навіть, а…

Юта почервоніла як рак, і вискочила з крісла. Зачіска її розсипалася.

— Цікаво, — протяг Арман. — А хто ж?

Юта не придумала відповіді, сердито махнула рукою і втекла.

Уночі їй приснився Остін, закривавлений, нанизаний на жахливий вигнутий пазур. Уві сні вона бігла, заливаючись слізьми, і сльози її рясно зрошували солом’яний матрацик. Вона прокинулася, тремтячи, і довго лежала в темряві, не сміючи заснути. А як знову задрімала, то побачила Армана, що спав у кріслі перед каміном. Вона бачила його спокійні опущені повіки, розслаблену руку на підлокітнику, довірливо відкинуту голову, оголену шию… А поряд, на столі, Арманів ніж, той самий, яким він зазвичай різав в’ялене м’ясо… Юта побачила ніж у своїй руці і уявила дракона, що ширяє над морем. Убити дракона неможливо…

Арман спав. Сухі губи напіввідкрилися, груди дихали глибоко й рівно. Юта стискала ніж…

Затерплу руку її зсудомило, й вона прокинулась. Не було ножа, не було Армана. Крізь віконні ґрати пробивався світанок.

Він сказав їй, що втомився й проведе день у своїй кімнаті.

Побоювання, що Юта не наважиться продовжити заборонені відмикання замків, не підтвердилися. Виждавши для пристойності аж півгодини, принцеса витягла зі схованки своє багатство — ключі — і рушила шукати пригод.

Сьогодні їй щастило — найперші ж замкнені двері скорилася майже без опору. Юта переступила поріг — і зрозуміла, що наткнулася на щось справді цікаве.

Висловлюючи свій захват радісними вигуками, Юта й припустити не могла, що в неї з’явився глядач. Глядачем був Арман, котрий зручно вмостився перед чарівним дзеркалом.

Він бачив, як Юта боязко зайшла в залу — першу в довгій анфіладі. Дверей між залами не було, і з середини першої втішена Юта побачила останню — далеко й неясно.

В’язка ключів, причеплена до мотузяного пояса, волочилася за Ютою, наче надто легкий якір за надто важким кораблем. Арманові постійно хотілося гукнути принцесу й причепити ключі зручніше.

Перше приміщення було порожнє. Друге виявилося маленьким і тісним, зате третє раптом розширилося величезною залою.

— Ґорґулья, — сказала Юта вголос.

Арман почув і всміхнувся.

У дальньому кінці зали маячив ледь помітний у напівтемряві поміст, чи, може, то було велетенське крісло; Юта підійшла ближче — кам’яні ніжки крісла, схожі на середньої товщини колони, були прикрашені різьбленням.

Юта глянула вниз — і ледве стримала крик. Просто їй в очі дивилася роззявлена біла паща — на щастя, теж кам’яна. Голова фантастичного звіра виявилася основою ніжки-колони.

— Що ж це таке? — запитала Юта хрипко. — В лусці, та ще й з крильми… Вони всідалися… Отак?

Арман похмуро всміхнувся. Невблаганний старий дракон, чорний з мідним полиском, любив, угніздившись у кріслі, подовгу слухати хлопчика, що стояв перед ним — дрібний, схожий на карлика поруч з чудовиськом, укритим брязкітливою лускою… Старий дуже цінував старанно і вчасно вивчені уроки.

Він у всьому мав рацію, подумалось Арманові. Він бачив далі. На його очах могутній, процвітаючий рід усох, а він нічим не міг тому зарадити. Можливо, якби батько вчасно його послухався…

Його думки перервав Ютин вигук.

Принцеса протислась у сховані за кріслом маленькі двері й тепер стояла посеред невеликої світлої кімнатки, заваленої блискучим, іскристим мотлохом.

Юта по кісточки вгрузла в розсипі перлів. Між перлами поблискували діаманти, подекуди пересипані золотими монетами. Уздовж стін височіли скрині, поставлені одна на одну, причому нижні де-не-де тріснули від ваги, і з тріщин цих дивилося на Юту коштовне каміння.

Ага, подумав Арман.

Йому чогось стало сумно. Драконяча скарбниця — межа мрій навіть для принцеси. Він знав, що зараз буде — у людини, що набрела на купу золота, відразу паморочиться розум і в захваті вона починає качатися по дорогоцінних розсипах.

Принцеса нахилилася й зачерпнула в жменю перлів. Ну, подумав Арман, тепер розглядання, дурна усмішка, пересипання в долонях і щасливий сміх…

Юта дурнувато всміхнулась… і висипала перли з руки. Навіть не висипала, а впустила. Озирнулася. Витерла носа рукавом хламиди.

Арман нахилився.

Але принцеса — о диво! — не поспішала радіти купі золота. Пирхнувши — і Армановому вухові вчулася в цьому пирханні зневага, — Юта взялася досліджувати скарбницю так само заклопотано, як до цього досліджувала клинописну та Органну зали.

Безформні золоті самородки не мали мистецької цінності й тому відлітали в дальній куток; у монетах цікаві були